Iрина Хомин - Сакрал

— Ви записати дитину?

Тон говорив, що жінка сувора.

— Ні. Я хочу задати кілька питань.

— Про мистецтво?

— Майже. Ви пам'ятаєте виставки в університеті?

— Я все пам'ятаю.

— А… Марту Януш? Ви не пригадуєте такого імені? Обличчя жінки спохмурніло, видаючи глибоке замислення і явне незадоволення.

— Януш? Ні, такого… Але була одна Марта… Болгарка за національністю.

— Так! — майже крикнула Тереза. — Це моя мама.

Раптова зміна погляду насторожувала. З неприхованою цікавістю стара оцінила Терезу з ніг до голови і зробила висновок:

— Ви не схожі.

— Знаю. — Тереза мить обдумувала, як сформулювати наступне питання. — Кажуть, у неї була виставка? Вона гарно малювала?

— Гарно — не те слово! — здивувалася Терезиній непоінформованості жіночка: як можна не знати цього, адже йдеться про власну матір? — її картини були чудові! Яке майбутнє відкривалося перед Мартою! Ви навіть не можете собі цього уявити. Будь-яка людина мистецтва, яка бодай один раз бачила роботи Марти, говорила про неземну геніальність дівчини! Ну, ви, мабуть, не розбираєтеся в мистецтві, і вам важко пояснити, що таке поєднання стилів, але, попри різнобарвну стилістику, картини Марти жили, в них відчувалася містика, яку дівчина намагалася відтворити в кожній своїй роботі.

— А виставка? — згадала пораду Валентина.

Тут жінка відвела погляд і пригнічено мовила:

— Не відбулася. — Старечі пальці затремтіли, коли вона почала складати папери на купку. — У всьому винен Сакрал. Ви б знали, яка то недобра та цинічна людина!

Вдруге за сьогодні Тереза почула прізвисько Сакрал. Але ж ідеться про її коханого!!!

— Стільки ненависті не відчувалося ні в кому, — вела далі стара, встаючи з-за столу. І, незважаючи на досить голосне рипіння дощок, притишила голос. — Вірите, мене досі проймає страх при згадці про ту людину. Чорт, а не людина!

— А ім'я його…

Стара здивувалася запитанню.

— Борис. Сокольський, здається… Не має значення, — махнула рукою, не звертаючи уваги на те, що дівчина прихилилася спиною до одвірка. — Паскуда. Скільком життя скалічив! От, знаєте, поки розмовляєш з ним, буцімто правду говорить, все правильно, щирий і начебто добра бажає. А коли починаєш розуміти, що граєш за його правилами в безумство, виявляється, що дуже пізно…

— Граєш?…

— Ніколи його не розуміла. Мабуть, він був божевільним. Маніяк якийсь. Дівчина так гарно малювала, а він мало не добився її відрахування з університету. І тільки тому, що в її картинах була містика. Сакрал. А знаєте, чому його називали Сакралом?

Знайшла в собі силу заперечно похитати головою. У вухах починало гудіти.

— Він був схиблений на містиці. І проповідником не був, а щось таке… не розбереш. Але будучи впливовою людиною і маючи владу, переслідував усіх, хто цікавився… як він висловлювався, недозволеними речами. Інквізитор — і квит! Скільки людей залишилося без роботи! Коли б не він, я ніколи б не пішла з університету. Але, слава Богу, його посадили у в'язницю. Нелюд убив власну дружину, бо вона вивчала давні релігії. Але ж як закрутив дівчині голову, дивуюся…

Тереза промовчала. У справі було вказано, що Бориса Сокольського за недостатністю доказів причетності до вбивства виправдано. Але свідки, всі як один, говорили, що бачили його, закривавленого, біля жертви!

Старенька мистецтвознавиця говорила ще і ще, але Тереза вже не слухала, гул у вухах пересилив слова, і вона, мабуть, сама не усвідомлювала, що тихенько, не прощаючись, вийшла на сходи і, геть шокована, повільно попленталася вниз.

На шляху в прокуратуру ледь не втрапила в аварію й раптом згадала про побиту «Таврію» і той вечір, коли вона зачепила іномарку. Тоді Борис теж був поряд і здавався таким щирим і надійним. Від згадки про Бориса дівчина здригнулася. Знервувалася і відчула в горлі присмак відрази. Ніколи такого не було.

Сакрал. Відтепер він для неї Сакрал. Убивця.

А ноги самі вели в прокуратуру, щоб іще раз почути підтвердження.

І почула.

— Так, — сказали в архівному відділі, — дійсно незрозуміла справа. Нещодавно нею цікавилися. Я думаю, всім було зрозуміло, що підсудний винен. І не тільки в цьому вбивстві, а ще в кількох, але чому його відпустили?… Блат, напевно…

І розвели руками.

Останнє, що бачила, — оте, як розводили руками, потім прошепотіла щось на зразок «до побачення» і пішла геть, засліплена образом Сакрала, що пестить її оголене тіло перед каміном.

Світло фар вихоплювало з темряви сіру смугу асфальтованого шосе та інколи поодинокі дерева обабіч дороги. Ніч огорнула навколишні поля і тиснула з неба чи то зірками, чи то темрявою, що так і соталася звідусіль, немов з темних недобрих джерел зі свердловинами в пекло. Дорожні знаки на мить засліплювали своєю білизною і відразу ж зникали позаду, поглинуті всюдисущим мороком та нічною прохолодою, що так і дерлася в авто крізь відчинене бокове скло і ховалася там за спиною, лягаючи пластами і простягаючи до водія свої химерні щупальця. Тереза ніколи не любила холоду і зараз намагалася не звертати уваги на протяг, проте віконечко про всяк випадок легенько причинила. До того ж починався дощ. Поодинокі краплини потрапляли на вітрове скло і розповзалися гадиною донизу, полишаючи сліди, крізь які важко було добре роздивитися дорогу.