Iрина Хомин - Сакрал

— Ти знаєш, що твоя мати теж малювала картини? У тебе її талант. — Це Терезу зупинило, вона інколи здогадувалася про це з уривків батькових фраз. — А знаєш, хто поклав хрест на її таланті і мистецькій кар'єрі? Сакрал. Спитай його про це. Про її виставку в університеті. Але… — Валентин схаменувся. — Краще не питай, він небезпечна людина. Він щось задумав, Терезо. Перш ніж убити свої жертви, він втягує їх у якісь безглузді ігри, нав'язує хворі фантазії. Він божевільний, Терезо, всі його жертви йому довіряли. На одній він навіть одружився!

Дівчина заперечно хитала головою. Світ похитнувся у неї під ногами. Все, в що вона вірила, втрачено, піддано сумніву. Але… з однаковою ймовірністю може брехати і один, і другий.

— Він кохав Діну.

— Він хворий. Тебе він теж кохає? Він говорив тобі слова кохання? Будь обережною, бо Діну він таки вбив. Його застали на місці злочину, закривавленого її кров'ю. Він говорив з нею мертвою!!!

Неспроможна вислухати більше, Тереза вибігла з кімнати. Збігла вниз по нещодавно лакованих східцях. Батько любив порядок і явно не планував помирати. От чого він справді не любив за життя — це… Як вона раніше не збагнула? Він завжди був проти її мистецького потягу, та відколи себе пам'ятає — оті коридорні стіни, фарбовані у світле, завжди були оздоблені маленькими нічого не значущими картинками. Нікому не дозволяв їх знімати. Отже, якусь цінність вони мали. Можливо, пам'ять? Він вперше розвішав їх сам, через кілька днів після похорону мами. Маленькій Терезі назавжди в пам'ять врізалося це видовище. Він комусь тоді розповідав, як вони з Мартою купували ті картини на вернісажі.

Отож картини не з легкої маминої руки. Якщо вона справді була художницею, могла б намалювати щось сама.

Плани змінилися, щойно сіла за кермо автомобіля, їхати додому? Для чого? Потреба збирати речі тепер виявилася не такою вже й нагальною. Радше навпаки. Хто з них бреше? Валентин, який домагається її руки і батьківського спадку, чи Борис, присягаючись у коханні і мріючи про розкішне вбивство, яке б надовго запам'яталося людям?

У руках все ще була копія про судову справу. Так само обережно пальці перебирали складені вчетверо сторінки і розгорнули на отій першій, з фотографією. Очі не вірили в написане. Вбивство? Хіба Борис схожий на вбивцю? Згадалося перше враження при знайомстві на пагорбі. Маніяк. Завжди кажуть: «Перше враження правдиве, рано чи пізно до нього неодмінно повернешся».

Кожна наступна сторінка кричала, підтверджуючи приповідку. Згадувалися свідки, імена, свідчення самого звинуваченого… Підпис.

Лише один раз Тереза бачила таку закарлючку з літерою «Б» попереду. Впізнала б із мільярда.

Але якщо можна підробити справу, то скопіювати підпис ще легше.

— Кажеш — університет? — спитала Тереза нібито у Валентина.

А той справді раптом вирішив наздогнати дівчину і вибіг з будинку.

Для нього стало дуже важливим наздогнати її. Розкішні квіти на клумбі перед під'їздом перешкодою не стали. Проте дівчина, натиснувши на газ, через дві секунди зникла за поворотом.

— Університет, — повторювала собі Тереза. — Двадцять років — не так багато. Хоча б записи про виставки мають зберегтися.

Працювала логіка. Якщо відкинути чудове світле почуття кохання до Бориса та багаторічну перевірену довіру до Валентина, залишаються факти. Якщо виставка була — «плюс» у Валентиновій графі. Правда, це не розставляє крапки над «і». Решту покаже час. Ще ж треба перевірити автентичність судової справи в прокуратурі.

У розкішній альма-матері тисячів великих людей України і не тільки, тобто в університеті імені Франка, дали адресу непримітної маленької вулички Львова, пояснили, що там міститься мистецький гурток і керує ним людина, яка брала участь в організаціях виставок при університеті двадцять років тому. Єдиний чоловік з тих, хто не виїхав з міста.

Гурток. Бодай слово красиве.

Споруда своїми сірими невеличкими порожніми залами та коридорами зовсім не нагадувала альма-матер митців, які пізніше розносять по світу власні шедеври. Облуплені по закутках стіни, як і все некомерційне в нашій країні, благали про помилування і вклади. Кабінет мистецтвознавця, куди направили Терезу, був розташований на другому поверсі й давав змогу відчути весь смак любові до мистецтва, ще коли сходиш крутими сходинами і зазираєш у немиті вікна з видом на старі страшненькі особнячки зі сміттєзвалищем поряд.

Тереза двічі постукала в дерев'яні двері і, не почувши відповіді, зазирнула всередину. Все, як і малювала уява: старенькі меблі, завалені журналами, папками та недоречними вазонами, і серед оцього розгардіяшу в малесенькій кімнатці — худесенька літня жіночка з сивим, як молоко, волоссям. Господиня була явно не задоволена появою без дозволу, діловито поправила лляну хустку на плечах і зиркнула з-під товстих скелець окулярів.