Iрина Хомин - Сакрал

А поки доїхали до будинку, вже й не виникало бажання говорити про Валентина. Хто він такий, щоб забрати Терезу? Чи зможе він любити її все життя, не зрадити і забезпечити всім необхідним? Відповідь очевидна. Хіба що останнє. Але він, Борис, теж зможе відгородити Терезу від фінансових проблем, і не тільки. Чому він має віддавати комусь кохану людину, коли доля йому вдруге дає шанс знайти щастя? Це така рідкість, і він не сподівався на таку велику Божу милість. Вчора, при світлі каміна, коли він годував її скибочками персика і вона сказала, що персик такий солодкий, мов його кохання, Борис вирішив боротися за неї, вже не тільки з демоном, але й з Валентином.

Залишилося тільки одне, що не давало спокою, — клятва, що її він дав Діні. Поклявся на крові, що вічно кохатиме її одну і помститься. Не зміг помститися — треба бути Богом чи хоча б ангелом, а він тільки людина. Та й з почуттями не вийшло — зустрів іншу. Подвійна зрада. Мертві такого не вибачають.

Але Діна повинна зрозуміти. Вона завжди відрізнялася від інших жінок неабиякою мудрістю. Тож коли Тереза під ранок заснула на його плечі, вкрившись ковдрою, виникло єдине правильне рішення — попросити в Діни пробачення і все пояснити. Свято віруючи, що там, у могилі, Діна чує його, він вирішив зранку відвідати її вічну домівку.

Яким же улюбленим став будинок Бориса! Навіть розкішний батьківський особняк і власна квартира не були такими рідними, як ця оселя, в яку запропонував переселитися коханий.

Його відсутність була якоюсь недоречною. їй не хотілося снідати самій.

Накинувши той самий махровий халат, спустилася в кухню, увімкнула електрочайник і заглянула у величенький сніжно-білий холодильник. Все, що хочеш, навіть готувати не треба — і вуджене м'ясо, і рулети, і напівфабрикати, які варто лише розігріти в мікрохвильовій печі. На противагу її холодильнику — тут цілий магазин.

Але нічого не хочеться.

Взяла з полички рум'яний червоненький персик і з насолодою надкусила його, відразу пригадалася сценка біля каміна, і тиха усмішка заполонила губи.

Поснідала справді по-англійськи, крім персика вмістилася лише кава, та й то невеличка чашка.

Радіо сповіщало останні новини, що трапилися у світі, час від часу перериваючи трагічні повідомлення недоречною веселою музичною заставкою. Для цього світу це норма, хіба можна придумати щось інше? І Тереза, як і тисячі інших людей, не вельми задумувалася над скоромовками дикторів. Хтось черговий раз пророкував загибель світу — як завжди протягом віків; десь пішли мільярди на вирощення клона вівці в пробірці, а десь тисячами вимирали люди від голоду і примітивних вірусів, бо економічна війна забрала в них усе. їм хоч би один мільярд з тих, що віддали вівці.

Тереза тут же згадала недавно почуті новини про відкриття чергового притулку для бездомних кішок, тоді як у країні на кожному кроці трапляються бездомні люди, бомжі, а ще скільки на межі через безробіття?

— Усе ж у нашому досконалому світі щось не так, — задумливо мовила дівчина.

Чому б це?

Дивлячись у вікно, вкрите коротенькою призбираною фіранкою, Тереза вирішувала, як діяти далі. В неї своє життя, нарешті їй усміхнулося справжнє жіноче щастя, і залишається лише перевезти речі до її нової оселі. Хотіла зробити це разом з Борисом, але, схоже, він має недобру звичку зникати. А може, хоче, щоб на нього завжди чекали. Жаль, досі не взяла номер мобілки. Навіть соромно комусь сказати.

Нічого.

Сидіти вдома і дивитися телевізор Тереза не збиралася, вирішила заїхати до батька, а потім до себе. Поки збере речі, Борис повинен повернутися.

Дві невеличкі троянди, зовсім ще пуп'янки, висковзнули з протягнутої руки і впали на холодну надмогильну плиту. Не міг сказати, чому не поклав, як завжди, а просто… кинув.

Її улюблені квіти.

Росою з пелюстків спадала вода на камінь — холодний темний надгробок. І в тій росі відбилося сонце, крихітне і непомітне, зовсім беззахисне, мов самі темно-червоні квіти. Простягнув був руку, аби поправити їх, але передумав. Нехай лежать так, розкидані.

Тут завжди було безлюдно, інколи здавалося, що й на цвинтар неподалік не навідуються люди. Збудували близьким малесенькі кам'яні домівки і відреклися. І тільки вітер щодня пролітає поміж травами і шепочеться з птахами та деревами.

— Привіт, кохана, — неголосно мовив Борис, притулившись спиною до плити: не міг дивитися на могилу, все одно що в очі. — Сьогодні чудовий день, правда? Я пам'ятаю, тобі подобалася така погода. Ти так любила в спеку купатися в озері. Я все пам'ятаю, кожну мить від дня знайомства з тобою. Завжди пам'ятатиму…