— Я кашу, — сказало чудисько, — ти, липонь, піяний як швиня, бо ситиш напготи і не патшиш мене ситіти тут; і я кашу такош, штшо ти штше тугніший від багана, бо не фігиш тому, штшо натгуковано тгуком. Усе це — пгафта, штшига пгафта — кошне слофо ф хазеті.
— Хто ви такий, скажіть на Бога? — спитав я, зберігаючи повну гідність, хоча був трохи збентежений. — Звідки ви тут узялися? І про що це ви говорите?
— Штшо то тохо, сфітки я тут узявся, — відповіла дивна персона, — це не тфого гозуму спгава; а штшо то тохо, пго штшо я ховогю, то я ховогитиму те штшо тгепа; а штшо то тохо, хто я є, ну… так я з’явифся тут, штшоп ти сам попатшиф.
— Ви — п’яний пройдисвіт! — сказав я. — Зараз покалатаю у дзвоник, прийде мій лакей і викине вас на вулицю.
— Ха! ха! ха! — озвався цей тип. — Хи! хи! хи! Так ти ш не змошеш.
— Не зможу?! — вигукнув я. — Що ви таке кажете? Що я не зможу?
— Покалатать у тсфоник, — відповів він, ще й зобразив якусь подобу усмішки на своєму огидному пискові.
Вчувши таке, я спробував скочити на ноги й здійснити свою загрозу; але той негідник неспішно перехилився через стіл і, добряче штурхнувши в лоба шийкою однієї зі своїх довгих пляшок, повалив мене назад у крісло, з якого я був уже майже підвівся. Я був прикро вражений; якусь хвилину я навіть не знав, що тут робити. Тим часом він повів далі свою бесіду.
— От патшиш, — промовив він, — кгаштше ситіти тихо; а тепег ти тізнаєшся, хто я є. Похлянь на мене! Тифись! Я є Анхель Тивофишнохо.
— Що дивовижного, то вже точно, — насмілився відповісти я. — Бо мені завжди здавалось, ніби ангели мають крильця.
— Кгильця! — загорлав він розлючено. — Навіштшо мені кгильця? Майн Готт! Тши ти маєш мене за кугтша?!
— Ні… Ой, ні! — налякано скрикнув я. — Ви не курча… Аж ніяк!
— Отош сиди, знацця, тихо й повоться тшемно, бо знову схопиш по лопі. Це кугтша має кгильця, і софа в лісі теш, і бісеня, і дияфол має кгильця. Анхелі ш кгилець не мають, а я є Анхель Тивофишнохої
- І вас до мене привели справи, які… які…
— Мої шпгави! — заволала потвора. — Який невихований шмагкатш — сміє питати про шпгави в тшентльмена штше й анхеля!
Чути таке — для мене було вже занадто. Такого неможливо стерпіти навіть від ангела; і, набравшись духу, я схопив сільницю, що була під рукою, й пошпурнув у голову цього заброди. Однак чи то він відхилився, чи я схибив, але все, чого я досяг, — це розбите кришталеве скло на циферблаті коминкових дзиґарів. Що ж до Ангела, то він помстився за мою атаку тим, що двічі чи тричі підряд стукнув мене по лобі, як і перше. Це притьмом заставило мене покоритись, і — майже сором це визнати — не так від болю, як через досаду з очей моїх покотилися сльози.
— Майн Готт! — проказав Ангел Дивовижного, що начебто полагіднів, побачивши мій відчай. — Майн Готт! Цей тшоловік апо душше піяний, апо душше зашугився. Топі не тгепа пити такого міцнохо — тгепа гозпафляти фино фотою. Ось пий ліпше це — воно кгаштше тля зтогов’я, тільки не платні уше — не тгепа!
І слідом за тим Ангел Дивовижного налив у мій келих (що був на третину повний портвейну) якоїсь безбарвної рідини — прямо через шийку однієї зі своїх пляшок-рук. Я помітив, що на тих пляшках біля шийок були наклейки з написом: “Кіршенвассер”, тобто “Вишнівка”.
Така уважність та люб’язність з боку Ангела нітрохи не втішила мене; завдяки водиці, що він її раз у раз доливав у моє вино, я кінець кінцем досить отямився, щоб вислухати його незвичайну промову. Не беруся в деталях переповісти все, що почув, але з його балаканини я второпав, ніби він — певний дух, що відає людськими contretemps [6] Прикрощами (фр.).
, і головним його заняттям є спричиняти оті самі дивовижні пригоди, які знову й знову зачудовують скептиків. Раз чи два я насмілювався висловити свій цілковитий сумнів у правомірності його претензій, і тоді він впадав у страшенну лють, тож я зрештою зважив, що найрозумніше буде взагалі нічого не казати — хай верзе що хоче. От він і розводився далі з усіма подробицями, а я, відкинувшись на бильце крісла, просто заплющив очі й розважався тим, що жував родзинки й стріляв кісточками по всіх кутках кімнати. Та невдовзі моя поведінка раптом видалася Ангелові образливою. Розлютившись, він скочив на ноги, насунув свого шолома-лійку на самісінькі очі й вибухнув потоком моторошних прокльонів, завершивши погрозою, якої я до ладу й не зрозумів, а під кінець низько мені вклонився й покинув приміщення, побажавши, мовою архієпископа з “Жіль Блаза” [7] Жіль Блаз — герой шахрайського роману французького письменника Алена Рене Лесажа(1668–1747) “Історія Жіль Блаза з Сантільяни”.
, beacoup de bonheur et un peu plus de bon sens [8] Всіляких благ і на додачу трішечки здорового глузду (фр.).
.
Читать дальше