Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— А навіщо це? — зачудовано спитала я.

— Щоб ти їх носила, — відповів, посміхаючись, Філіп. — Цей ланцюжок носив я, але коли побачив сукню, яку пошила Марі, то подумав, що жовті діаманти та сапфіри будуть виглядати на ній вельми доречно. Звісно, стиль застарів, і дехто може сказати, що ці прикраси дещо мужикуваті як для нареченої, але цей ланцюжок прекрасно вмоститься у тебе на плечах. Колись по його центру був хрестик, але мені подумалося, що ти волітимеш натомість підвісити наконечник.

— Я не знаю, що це за квіти. — Тендітні жовті пелюстки нагадали мені фрезію; вони були переплетені золотистими геральдичними лілеями з окантовкою із сапфірів.

— Planta genista. Англійці називають це рокитником. Представники Анжуйської династії використовують його як свою емблему.

Філіп мав на увазі Плантагенетів — найпотужнішу королівську родину в історії Англії. Саме Плантагенети розбудували Вестмінстерське Абатство, підкорилися волі баронів і підписали Велику хартію вольностей, започаткували парламент і підтримали створення університетів в Оксфорді та Кембриджі. Плантагенети брали участь у Хрестових походах і вели Сторічну війну з Францією. І один із них подарував цей ланцюжок Філіпу на знак прихильності з боку королівської родини. От звідки взялася у нього ця унікальна прикраса.

— Філіпе, як же я можу… — Мої протести вщухли, коли він натягнув мені через голову ланцюжок, а решту прикрас віддав Катрін. Жінка, яка дивилася на мене з мутнуватого дзеркала, була не більше схожа на сучасного історика, ніж Метью — на сучасного науковця. — Ой! — захоплено вигукнула я.

— Отож. Аж дух перехоплює, — погодився Філіп. Його обличчя пом’якшилося виразом жалю. — От якби Ізабо була тут і змогла побачити твою красу та щастя Метью!

— Колись я про все їй розповім, — стиха мовила я, зустрівшись із ним поглядами у дзеркалі, коли Катрін чіпляла вістря стріли до центру ланцюжка і вплітала намисто з перлинами у мою зачіску. — Сьогодні вночі я старанно пильнуватиму ці коштовності, щоб їх повернути вам завтра вранці.

— Тепер вони належать тобі, Діано, і ти можеш робити з ними все, що забажаєш. І з оцим також. — Філіп зняв з ременя іще одну торбинку, зроблену з міцної шкіри, і подав її мені.

Торбинка була важка. Дуже важка.

— Жінки в нашій родині самі розпоряджаються власними фінансами. На цьому наполягає Ізабо. Усі монети тут — французькі або ж англійські. Вони не такі тривкі у своїй вартості, як, скажімо, венеціанські дукати, але у порівнянні з ними не викличуть багато запитань, коли ти їх витрачатимеш. Якщо тобі знадобиться більше, все, що ти маєш зробити, — це звернутися до Волтера або якогось іншого члена нашого ордену.

Після прибуття до Франції я повністю залежала від Метью. Менш ніж за тиждень я навчилася правильно поводитися, розмовляти, керувати домашнім господарством і гнати спирт. А тепер я отримала власні кошти, і Філіп де Клермон назвав мене своєю донькою.

— Дякую вам за все це, — тихо сказала я. — Тим паче, що ви не хотіли, щоб я стала вашою невісткою.

— Може, спочатку й не хотів. Але навіть старигани здатні змінювати своє ставлення й думки, — сказав Філіп і весело вишкірився. — І наприкінці я завжди отримую те, що хочу.

Жінки загорнули мене у мантію. В останній момент Катрін та Жеан накинули мені на голову смужку тоненького шовку і прикололи її до моєї зачіски опаловими півмісяцями, які мали на одному кінці малесенькі гострі застібки у формі пазурів.

Тома й Етьєн, які тепер вважали себе моїми особистими охоронцями, побігли поперед нас через шато, на межі сил своїх легенів оповіщаючи про наш прихід. Невдовзі довкола нас утворилася процесія, яка йшла в сутінках до церкви. Напевне, на дзвіниці хтось вже чекав, бо щойно ми з’явилися в полі зору того чоловіка, як він заходився калатати у дзвони.

Коли ми наблизилися до церкви, я на мить зупинилася й завмерла. Біля її дверей зібралося усе село разом із священиком. Я пошукала поглядом Метью і помітила, що він стоїть на вершечку невисоких сходів. Крізь прозору вуаль я відчула на собі його пильний погляд. Як сонце та місяць, нам у цю мить було байдуже до часу, відстані та розбіжностей. Усе, що важило, — це наше розташування стосовно один одного.

Підібравши свої спідниці, я рушила до нього. Нетривалий підйом здався мені безкінечним. Цікаво, час з усіма нареченими викидає такі коники чи лише з відьмами?

Священик зустрів мене у дверях сяючою посмішкою, але й пальцем не поворухнув, щоб впустити нас до церкви. У руках він стискав якусь книгу, але не розкривав її.