Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Вони перед вами, — загув Філіп зі свого звичного місця за родинним столом. Хтось почав аплодувати, і невдовзі уся зала задзвеніла оплесками. Спершу усмішка Метью була сором’язливою, але у міру того, як схвальний шум посилювався, вона поволі переросла у самовдоволену й гордовиту посмішку.

Нас посадовили на почесні місця обабіч Філіпа, який оголосив першу страву і наказав музикам грати. Мені принесли невеличкі порції усього, що встиг приготувати Шеф. Там були десятки страв: суп з турецьким горохом, смажений вугор, смачнюче пюре із сочевиці, солена тріскá в часниковому соусі й ціла риба, що плавала в желатиновому заливному морі, де гілочки лаванди й розмарину відігравали роль водоростей. Філіп пояснив, що меню стало предметом жвавої дискусії між Шефом та сільським священиком. Після обміну пропозиціями ці двоє насамкінець дійшли висновку, що сьогоднішня вечеря буде строго дотримуватися п’ятничних канонів, що забороняли вживання м’яса, молока та сиру, тоді як завтрашній бенкет мав стати справжнім, нічим не обмеженим святом гурманства.

Як і личить нареченому, порції Метью були дещо більшими за мої, хоча без цього можна було й обійтися, бо він все одно нічого не їв, а пив мало. Чоловіки за сусідніми столами жартували, що йому необхідно набиратися сил, щоб гідно витримати майбутні тяжкі випробування. Коли полилися пряні вина і по столу почали передавати смачні пастилки з горіхів та меду, коментарі присутніх чоловіків стали відверто непристойними, а ремарки Метью — не менш колючими. На щастя, більшість образливих зауважень та порад давалися мовами, які я не дуже добре розуміла, але Філіп усе одно час від часу плескав у долоні над моїми вухами.

Коли сміх та музика заповнили собою залу, мій настрій покращився. Сьогодні Метью виглядав не як тисяча п’ятисотрічний вампір, а як кожен наречений в ніч перед весіллям: сором’язливим, втішеним і трохи знервованим. Це був той чоловік, якого я кохала, і кожного разу, коли він зупиняв на мені погляд, серце моє на мить завмирало.

Коли Шеф подав останню порцію вина з зацукрованими фенхелем та кардамоновим насінням, залунали пісні. Якийсь чоловік на протилежному боці зали заспівав густим басом, і його сусіди підхопили мелодію. Невдовзі співали всі, при цьому так енергійно тупали ногами та плескали в долоні, що ледь було чути музик, які відчайдушно намагалися за ними встигнути.

Поки гості переходили від однієї пісні до другої, Філіп почав обходити гостей, вітаючи кожного поіменно. Він підкидав у повітря малюків, розпитував про стан тварин і уважно вислуховував скарги старих на їхні болячки та хвороби.

— Ти лишень поглянь на нього, — зачудовано мовив Метью, беручи мене за руку. — Як же Філіпу вдається зробити так, щоб кожен із присутніх відчував себе найповажнішим гостем у цій залі?

— Хто б казав! — відповіла я і розсміялася. Побачивши, що Метью знітився, я похитала головою. — Ти ж такий самий, як і він. Щоб заволодіти увагою людей, що заполонили кімнату, тобі достатньо до неї просто увійти.

— Якщо тобі потрібен герой на кшталт Філіпа, то ти в мені швидко розчаруєшся, — запевнив мене він.

Я взяла його обличчя у свої долоні.

— От якби як весільний подарунок я могла подарувати тобі заклинання, завдяки якому ти зміг би бачити себе таким, яким тебе бачать інші!

— Судячи з того, що віддзеркалюється у твоїх очах, я виглядаю зараз приблизно так само, як і завжди. Хіба що трохи знервованим, зважаючи на те, що тільки-но розповів мені Гійом про хтивість і ненаситні апетити зрілих жінок, — пожартував Метью, намагаючись відволікти мене. Та це йому не вдалося.

— Якщо ти не бачиш тут лідера чоловіків, то ти погано дивишся. — Наші обличчя наблизилися настільки, що я відчула його пряний подих. Недовго думаючи, я притягнула Метью до себе. Філіп колись уже доводив Метью, що він вартий того, щоб його кохали. Може, поцілунок буде переконливішим…

Я почула, як довкола загукали і заплескали в долоні. А потім схвально загули.

— Залиш дівчині хоч що-небудь назавтра, Маттеусе, бо інакше не побачиш її у церкві! — вигукнув Філіп, викликавши нову хвилю сміху в залі. Сконфужені й щасливі, ми з Метью перервали поцілунок. Окинувши поглядом залу, я побачила, що батько Метью стоїть біля каміна, настроюючи якийсь семиструнний інструмент. Метью сказав мені, що то — кіфара. Усі в приміщенні зашикали один на одного й очікувально позамовкали.

— Коли я був маленьким хлопчиком, наприкінці отакого бенкету, як наш, завжди оповідали історії про героїв та великих воїнів. — Філіп щипнув струни, видобувши з них цілу зливу звуків. — А герої, як і притаманно всім людям, теж закохуються. І він продовжив бринькати на кіфарі, настроюючи публіку на ритм своєї історії.