Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

Спершись на лікоть я подивилася на нього згори вниз. — Знаменитий драматург Крістофер Марлоу. Джордж Чепмен, поет і науковець. Математик і астроном Томас Гарріот, якщо я не помиляюся. А внизу на нас чекає граф-чаклун!

— Уже не пам’ятаю, коли Генрі заробив це прізвисько, але його так ще ніхто не називає. — На обличчі Метью з’явився вираз веселого здивування, від чого я розлютилася іще більше. — Нам бракує лише сера Волтера Рейлі — і ми матимемо в себе «Школу ночі» у повному складі, — мовив Метью і визирнув у вікно, коли я згадала про цю легендарну групу радикалів, філософів та вільних мислителів. Томас Гарріот. Крістофер Марлоу. Джордж Чепмен. Волтер Рейлі. І…

— А ти тут хто, Метью? — Я не здогадалася спитати його про це раніше, іще до нашої мандрівки у минуле.

— Метью Ройдон, — відповів він, злегка схиливши голову, немов представляючись. — Поціновувач поетичних талантів.

— Історикам про тебе майже нічого не відомо, — ошелешено сказала я. Метью Ройдон був найзагадковішою постаттю серед тих, кого пов’язували з не менш загадковою групою «Школа ночі».

— Тепер, коли ти дізналася, хто такий Метью Ройдон, тобі, мабуть, стане нецікаво.

— Моєї цікавості вистачить на все життя. Міг би й попередити мене, перш ніж отак взяти й несподівано занурити мене в це середовище.

— І що б ти зробила в такому разі? Нам і так ледь вистачило часу вдягнутися, а про якісь попередні дослідження й мови не могло бути. — Метью сів у ліжку і, змахнувши ногами, поставив їх на підлогу. Я пожалкувала, що часу на інтим у нас не залишилося. — Та не переймайся ти так, Діано. Вони просто звичайні люди, і все.

Та хоч що б там не казав Метью, але не було в тих чоловіках нічого звичайного. «Школа ночі» сповідувала єретичні погляди, глузувала з розбещених та корумпованих придворних королеви Єлизавети і насміхалася з інтелектуальних претензій церковних та університетських кіл. «Божевільна, нечестива й небезпечна для розуму» — ця фраза напрочуд добре характеризувала групу «Школа ночі». У ніч на Гелловін ми прибули не на милу ностальгійну зустріч старих друзів. Ми потрапили в самісіньке осине гніздо, де плелися інтриги Єлизаветинської доби.

— Ти не можеш сподіватись від мене безпристрасності, коли знайомиш з людьми, яких я вивчала все своє доросле життя. Особливо, якщо зважити на те, якими відчайдушними та нерозсудливими здатні бути твої друзі, — зауважила я. — Томас Гарріот є одним із найвидатніших астрономів своєї доби. Твій приятель Генрі Персі — алхімік.

П’єр, добре знаючись на жіночій психології, відчув, що я ось-ось зірвуся, і швиденько кинув моєму чоловікові чорні бриджі, щоб він не зостався голоногим у ту мить, коли вибухне мій гнів.

— І Волтер із Томом теж алхіміки, — сказав Метью, почухавши підборіддя й проігнорувавши кинуту йому одіж. — Кіт також бавиться цим, але без особливого успіху. Спробуй не зациклюватися на тому, що ти про них знаєш, бо, скоріш за все, ці відомості все одно хибні. І будь обережніша зі своїми сучасними історичними ярликами. — Із цими словами він нарешті взяв свої бриджі і вдягнувся. — Вільям замислює «Школу ночі» на зло Кіту, але це станеться лише через кілька років.

— Мені байдуже, що робив, робить чи робитиме Вільям Шекспір, якщо в цю мить він не сидить у великій залі з графом Нортумберлендським! — відказала я, сповзаючи з високого ліжка.

— Звісно, що Віллі там немає, — відмахнувся Метью. — Волтеру не до вподоби його демонстративний стиль поведінки, а Кіт вважає його шахраєм та крадієм.

— Можеш вважати, ніби ти мене трохи заспокоїв. А що ти збираєшся їм сказати про мене? Марлоу здогадується, що ми дещо приховуємо.

Метью поглянув на мене своїми сіро-блакитними очима.

— Про тебе? Скоріш за все, правду. — П’єр подав йому камзол — чорний, із вишуканою вишивкою — і втупився у точку над моїм плечем, як і личить зразковому слузі. — Скажу, що ти — подорожуєш у часі і що ти — відьма з Нового Світу.

— Правду, — мляво повторила я. П’єр чув кожне мовлене нами слово, але й виду не подавав, а Метью не зважав на нього, наче його й не було поруч із нами. «Цікаво, скільки часу знадобиться мені, щоб привчитися так само його не помічати?» — подумала я.

— А чом би й ні? Том занотує все, що ти скажеш, і порівняє ці записи зі своїми нотатками про алгонкінську мову. А крім нього, ніхто на тебе особливо не зважатиме, — сказав Метью, явно думаючи не стільки про потенційну реакцію своїх друзів, скільки про власну одежу.