Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

Перед тим як ми покинули Медісон, Метью попередив мене, що Кіт надзвичайно проникливий навіть для демона. «Цікаво, скільки часу пройде, поки Марлоу не здогадається, що саме ми з Метью приховуємо», — подумала я. Відповідь на це запитання я отримала через кілька годин.

Наступного ранку, поки домочадці прокидалися, ми поговорили в затишному куточку, де стояло наше ліжко.

Спочатку Метью охоче відповідав на мої запитання про Кіта (як виявилося, той був сином чоботаря) та Джорджа (який, на мій подив, виявився не набагато старшим від Марлоу). Та коли я перейшла до практичних запитань про керування домашнім господарством і кодексом поведінки жінок, Метью стало нецікаво.

— А як же стосовно моєї одежі? — поцікавилася я, намагаючись зосередити його увагу на нагальних проблемах.

— Не думаю, що жінкам слід спати ось у цьому, — відповів Метью, смикнувши мій пеньюар з тонкого льону. Він розв’язав його мереживний комірець і вже був зібрався поцілувати мене в шию, щоб переконати у своїй точці зору, як саме в цю мить хтось рвучко розкрив ширму ліжка. Від яскравого сонця я примружилася.

— Ось, помилуйся, — почувся злісний голос Марлоу.

З-за його спини визирав якийсь чорнявий демон. Своєю тендітною статурою та гострим підборіддям з так само гострою бородою він нагадував ельфа. Його волосся, схоже, вже кілька тижнів не знало гребінця. Гостро усвідомлюючи відсутність на мені нижньої білизни та прозорість мого пеньюара, я, прикриваючись руками, рвучко вхопилася за його перед.

— Ти ж бачив малюнки митця Вайта з Роаноука, Кіте. Ця відьма зовсім не схожа на мешканців Вірджинії, — розчаровано зауважив незнайомий демон. І раптом помітив Метью, який люто вирячився на нього. — Ой, доброго ранку, Метью! Дозволь мені покористуватися твоїм циркулем. Обіцяю, що цього разу я його ніде не загублю.

Метью притиснувся чолом до мого плеча і, заплющивши очі, невдоволено простогнав.

— Напевне, вона з Нового Світу або з Африки, — наполягав Марлоу, демонстративно відмовляючись називати мене на ім’я. — Вона не з Честера, не з Шотландії, Ірландії, Уельсу, Франції чи Імперії. Сумніваюся також, що вона з Голландії чи Іспанії.

— Доброго ранку тобі, Томе. А з якого це дива ви з Кітом вирішили дискутувати про місце народження Діани в моїй спальні? — спитав Метью, зав’язуючи мотузочку комірця мого пеньюара.

— Добре тобі вилежуватися в ліжку! Мабуть, ти збожеволів від лихоманки. Кіт каже, що ти, напевне, одружився саме в розпал пропасниці. Бо інакше як тоді пояснити оцю твою безглузду й безвідповідальну поведінку, — заторохтів Том як правдивий демон, проігнорувавши запитання Метью. — Дороги зараз сухі, тому ми добралися до тебе ще кілька годин тому.

— А вина вже немає, — поскаржився Марлоу.

«Ми? — подумала я. — Скільки ж їх іще має бути? Стара Хижка й без того забита так, що мало не лусне».

— Геть звідси! Мадам має помитися перед тим, як постати перед його світлістю. — До кімнати увійшла Франсуаза з мискою гарячої води в руках. Позаду, як зазвичай, плентався П’єр.

— Сталося щось важливе? — поцікавився з-за ширми Джордж. Він увійшов до кімнати без запрошення і таким чином завадив Франсуазі вигнати з кімнати чоловіків. — Граф Нортумберлендський змушений чекати сам-один у великій залі. Якби він був моїм покровителем, то я б до нього так не ставився.

— Хол читає трактат про конструювання терезів, який надіслав мені один математик із Пізи. Тому не треба ним перейматися — він цілковито задоволений, — сердито відрізав Том, сідаючи на край ліжка.

«Напевне, він мав на увазі Галілея», — захоплено подумала я. Бо в 1590 році Галілей був молодшим викладачем в Пізанському університеті. І його робота про терези ще наразі не була опублікована.

«Том. Граф Нортумберлендський. Це той, хто листувався з Галілеєм».

Від здивування я аж рота роззявила. Демон, який сидів біля мене на прошитій ковдрі, був, напевне, ніким іншим, як Томасом Гарріотом.

— Франсуаза має рацію. Геть звідси. Усі до одного, — сказав Метью так само сердито, як і Том.

— А що ж ми Холу скажемо? — спитав Кіт, кинувши в мій бік багатозначний погляд.

— Що я невдовзі спущуся вниз, — відповів Метью. А потім перекотився у ліжку й потягнув мене до себе.

Дочекавшись, поки друзі Метью вийшли з кімнати, я стусонула його в груди.

— За що? — вигукнув він, удаючи, наче йому боляче, хоча боляче було мені, бо я сильно забила об нього свій кулак.

— За те, що не розповів мені заздалегідь, які у тебе друзі!