Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Не зараз, — строго наказала я їй, хапаючись за корсаж. Нам тут тільки дракона не вистачало з його кульбітами й кониками. Може, мій контроль над минулою ніччю і послабився, але я добре усвідомлювала, що не варто випускати дракона в Єлизаветинському Лондоні.

— Випусти її, Діано, — порадив мені батько. — Про неї потурбується Бену.

Але я не могла на це наважитися. Батько гукнув Бену, який повернувся йому на плечі й зблякнув. Магія води довкола мене також зблякнула.

— А чому ти так боїшся? — тихо спитав батько.

— Я боюся через це! — гукнула я, помахавши у повітрі своїми мотузками. — І через це! — Я вдарила себе по ребрах, штурхнувши дракониху і наполохавши її. Вона ошелешено кавкнула у відповідь. Моя рука ковзнула униз, де зростало наше дитя. — І через це. Усього цього й так забагато. І мені немає потреби хизуватися магією стихії, як ти щойно зробив. Я й без неї цілком задоволена собою.

— Ти можеш ткати заклинання, керувати вогнедишним драконом і змінювати на свою користь правила, які регулюють життя та смерть. Ти непевна й хитка, як саме життя, Діано. Та за такі таланти будь-яка відьма з почуттям самоповаги чуже життя готова віддати.

Я з жахом поглянула на нього. Він згадав про те, про що я не наважувалася згадати: відьми вже скоїли вбивство заради цих талантів. Вони вбили мого батька і мою матір.

— Те, що ти розкладаєш свою магію по маленьких скриньках і відділяєш їх від свого чаклунського ремесла, жодним чином не врятує нас із мамою від нашої долі, — продовжив батько з сумом у голосі.

— Я не це намагаюся зробити.

— Справді? — здивовано підняв брови батько. — Знову ти за своє, Діано?

— Сара каже, що магія стихій та чаклунське ремесло — це різні речі. А іще вона каже, що…

— Забудь про те, що каже тобі Сара! — вигукнув батько, беручи мене за плечі. — Ти ж не Сара, правда? Ти не схожа на будь-яку відьму, яка досі жила у цьому світі. І тобі не треба вибирати між заклинаннями та силою, що криється прямо у кінчиках твоїх пальців. Ми ж із тобою ткачі, чи не так?

Я кивнула.

— Тоді уяви собі магію стихій як основу — міцні волокна, з яких складається світ, а заклинання — це проміжні волокна тканини. А всі вони складають єдиний гобелен. Вони є однією великою системою, донечко. І ти зможеш цією системою оволодіти, якщо відкинеш свій страх.

Я враз побачила можливості, що відкрилися мені мерехтливим павутинням кольорів та відтінків, однак страх усе одно залишався.

— Стривай. Я маю зв’язок із вогнем, як і матуся. Я не знаю, як реагують між собою вода та вогонь, бо ще не встигла навчитися. «Через Прагу, — подумала я. — А іще через те, що ми зосередилися на пошуках манускрипту Ешмол-782 і забули сфокусуватися на майбутньому і на способі повернення до нього».

— Он яка ти — змогла б у бейсболі бити по м’ячу як правою, так і лівою рукою. І ліва рука була б твоєю секретною зброєю, — засміявся батько. Він ще й сміється!

— Це серйозно, тату, в цьому немає нічого смішного.

— У цьому немає нічого серйозного. І не повинно бути. — Батько почекав, поки я усвідомлю сказане, а потім зігнув палець і зачепив ним кінець поодинокої сіро-зеленої ниті.

— Що ти робиш? — підозріло спитала я.

— Ось дивися, — прошепотів він, і той шепіт був схожий на хвилі, що стиха накочуються на берег. Він підніс до себе палець, стулив губи і примружив очі так, наче тримав перед собою паличку з кілечком на кінці для видування мильних бульок. Коли він подув, утворилася водяна куля. Він струснув пальцями у бік цеберки з водою, що стояла біля печі, і куля обернулася на крижану, підпливла до цеберки і хляпнулась у неї, розбризкавши воду. — Точно в яблучко, — прокоментував він.

Елізабет захихотіла і випустила у повітря потік водяних бульок, які лускали й проливалися малесенькими дощиками.

— Хоч невідоме тобі не до вподоби, тобі доведеться інколи мати з ним справу, Діано. Коли я вперше посадовив тебе на триколісний велосипед, ти страшенно перелякалася. І швиргала кубиками об стіну, коли вони не бажали складатися так, як бажала ти. Усі ці кризові ситуації ми проходили. І я впевнений, що зможемо впоратися і з нинішньою. — Батько виставив руку.

— Але це так…

— Непросто? Суперечливо? Таке життя. Воно також є непростим і суперечливим. Облиш своє прагнення до бездоганності. — Батько змахнув рукою, розкривши всі ниті, які зазвичай залишаються невидимим для ока. — У цій кімнаті — цілий світ. Пізнавай його. Але не поспіхом.

Я уважно придивилася до структур і побачила згустки кольорів довкола відьом, які позначали силу кожної з них. Стрічки води та вогню оточували мене безладною плутаниною контрастних відтінків. Мене знову охопила паніка.