Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

Щойно я розкрила рота, щоб поставити наступне запитання, як над натовпом, що зібрався в соборі, раптом запала тиша.

— Онде він, — стиха мовив Гелоуглас, кивнувши головою праворуч угору. Рудольф увійшов до собору Святого Віта з другого поверху, через огороджений прохід, який я помітила раніше і який поєднував палац із собором. І став на балконі, прикрашеному барвистими геральдичними щитами, на яких пишалися його численні титули та почесні звання. Як і стеля, той балкон тримався на незвично розкішному склепінні, хоча в цьому випадку воно нагадувало зігнуті гілки дерева. Зважаючи на приголомшливу довершеність решти архітектурних підпірок, навряд чи то була робота Метью.

Рудольф сів у своє крісло, з якого було видно центральний неф, а натовп завмер у поклонах та реверансах, спрямованих у бік королівської ложі. Зі свого боку Рудольф начебто зніяковів від того, що його помітили. У своїх приватних покоях він почувався невимушено серед придворних, але тут здавався сором’язливим і стриманим. Він обернувся до помічника, який щось прошепотів йому на вухо, і помітив мене. Імператор граціозно схилив голову і посміхнувся. Натовп враз обернувся, щоб подивитися, кого ж обрав імператор для свого благословення.

— Реверанс! — зашипів Гелоуглас. І я знову присіла.

Ми примудрилися витримати основну частину служби без пригод. Я з полегшенням пересвідчилася, що ніхто, навіть імператор, і не збирався причащатися, і вся церемонія завершилася досить швидко. У якийсь момент Рудольф тихцем вислизнув до своїх апартаментів — вочевидь, щоб помилуватися скарбами.

Коли імператор та священики пішли, неф перетворився на пожвавлене місце зустрічі, де друзі обмінювалися плітками і новинами. Удалині я помітила Оттавіо Страду, який щось зацікавлено обговорював з якимось рум’яним паном у дорогому вовняному вбранні. Доктор Гаєк теж був тут; він сміявся й розмовляв з якоюсь молодою парою, які, судячи з їхньої поведінки, кохали один одного. Я посміхнулася йому, і він легенько вклонився у мій бік. До Стради мені було байдуже, а лікар імператора мені подобався.

— Гелоуглас? А чому ти не впав у сплячку, як і решта ведмедів? — До нас підійшов худорлявий чоловік із глибоко посадженими очима; його рот скривила посмішка. На ньому було просте й дороге вбрання, а золотий перстень на пальці свідчив про заможність.

— У таку погоду всі мали б впадати в сплячку. Приємно бачити тебе у доброму здоров’ї, Йоріше, — сказав Гелоуглас, енергійно поплескавши знайомого по спині. Йоріш мало не впав від такого вияву радості.

— Я міг би сказати те саме й про тебе, але оскільки ти завжди при доброму здоров’ї, то давай не будемо марнувати час на пустопорожні прояви чемності. — Чоловік обернувся до мене. — А це — La Diosa.

— Діана, — поправила я, привітавши його кивком голови.

— Тут вас так не звуть. Рудольф називає вас «La Diosa de la Caza», що іспанською означає «богиня погоні». Імператор наказав бідолашному маестро Шпрангеру полишити свої останні ескізи Венери в купальні й переключитися на нову тему: «Діана, застукана зненацька під час вдягання». Ми всі з нетерпінням чекаємо, чи спроможеться Шпрангер здійснити такий гігантський поворот упродовж такого короткого часу. — Чоловік вклонився. — Мене звуть Йоріш Хофнагель.

— А, писар-каліграфіст, — сказала я, згадавши ремарку П’єра про вишуканий почерк офіційних запрошень Метью до двору Рудольфа. Але десь я це ім’я вже чула.

— Художник, — ввічливо поправив мене Йоріш.

— Здрастуйте, Ля Діосо, — сказав високий худорлявий чоловік, знімаючи капелюха руками, на яких я помітила шрами. — Мене звуть Еразм Габермель. Чи не могли б ви ласкаво відвідати мою майстерню, щойно у вас трапиться нагода? Його величність хоче, щоб ви мали астрономічний довідник, аби краще підмічати зміни на мінливому місяці, але цей довідник має бути точнісінько на ваш смак.

Десь я й прізвище Габермель чула…

— Завтра вона йде до мене. — Крізь зростаючий натовп проштовхався огрядний чоловік тридцяти з гаком років. Його акцент був виразно італійським. — Ля Діоса позуватиме мені для портрета. Його величність бажає, щоб її портрет вигравірували в камені як символ його незмінної симпатії до неї. — На його верхній губі виступили крапельки поту.

— Сеньйоре Мізероні! — озвався іще один італієць, картинно притиснувши руки до своїх захеканих грудей. — А я гадав, що ми порозумілися. Ля Діоса мусить вправлятися в танцях, якщо має взяти участь у розвагах, які імператор бажає влаштувати наступного тижня. — Він вклонився у мій бік. — Ля Діосо, мене звуть Альфонсо Пасетті. Я — танцмейстер його величності.