Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Я шукаю чорнило. І сургуч. — Чим більше я це повторювала, тим безглуздіше воно звучало.

— Тоді вам потрібно до аптекаря. Ходімо, я відведу вас до свого. — Джордж підставив мені свій лікоть. — Він править помірні ціни і має чималий досвід.

— Уже вечоріє, пане Чепмен, — озвався П’єр, немов матеріалізуючись із повітря.

— Господині Ройдон треба подихати свіжим повітрям, доки є така можливість. Човнярі кажуть, що дощова погода невдовзі повернеться, а вони рідко помиляються. До того ж, крамниця Джона Чендлера зовсім недалеко, якихось півмилі, не більше — на Ред-Крос Стріт. Тепер зустріч із Джорджем здалася мені сприятливим поворотом подій, а не прикрою випадковістю. Бо дорогою ми неодмінно зустрінемо хоч одну відьму.

— Метью не став би заперечувати, якби я прогулялася б з паном Чепменом, особливо якщо зважити на те, що ти мене теж будеш супроводжувати, — сказала я П’єру, беручи Джорджа під руку. — А ваш аптекар працює десь поблизу набережної Павла?

— Зовсім навпаки, — заперечив Джордж. — Але вам не слід скуплятися на набережній Павла. Єдиний тамтешній аптекар — це Джон Гестер, а його ціни знаходяться за межами здорового глузду. Пан Чендлер надасть вам кращі послуги та ще й удвічі дешевше.

Я подумки внесла Джона Гестера до списку на майбутнє і взяла Джорджа під руку. Ми подалися з двору собору на північ, проходячи дорогою пишні будинки та розкішні парки.

— Саме тут мешкає мати Генрі, — сказав Джордж, кивнувши рукою на особливо імпозантний комплекс споруд зліва від нас. — Він терпіти не може це місце і жив за рогом неподалік Метью, допоки Мері не переконала його, що таке помешкання недостойне герцога. Тепер він переїхав до помешкання на Стренді. Мері задоволена, але Генрі вважає той будинок похмурим і вогким, а вологість шкідливо впливає на його кості.

Міські стіни проходили якраз поблизу родинного маєтку Персі. Споруджені ще римлянами для захисту «Лондінія» від загарбників, вони й досі позначали його офіційні межі. Коли ми пройшли крізь браму Олдерсгейт і вийшли на низький місток, перед нами відкрилися поля та будиночки, що скупчилися довкола церков. Відчувши сморід, який супроводжував цей пасторальний краєвид, моя рука в рукавичці мимовільно потягнулася до носа.

— Міська стічна канава, — вибачливо мовив Джордж, кивнувши на річку з баговиння під нашими ногами. — На жаль, це — найпряміший маршрут. Невдовзі повітря знову поліпшиться. — Витираючи очі, що почали сльозитися від ядучого смороду, я щиро сподівалася, що так воно й станеться.

Джордж повів мене вулицею достатньо широкою, щоб на ній могли розминутися екіпажі, фургони з харчами та навіть гурти корів та биків. Поки ми йшли, Джордж розповідав мені про те, як він ходив до свого видавця, такого собі Вільяма Понсонбі. Він страшенно здивувався, що я не впізнала цього імені. Дійсно, я мало знала про тонкощі книжкової торгівлі в часи королеви Єлизавети і тому почала розпитувати мого супроводжувача. Джордж радісно ділився зі мною плітками про те, як цей Понсонбі зневажив багатьох драматургів, не минаючи й Кіта. Понсонбі волів працювати з серйозними літераторами, і в його авторському колективі дійсно були такі відомі імена, як Едмунд Спенсер, графиня Пемброкська та Філіп Сідней.

— Понсонбі висловив бажання надрукувати також поезію Метью, але той відмовився. — Джордж ошелешено похитав головою.

— Поезію Метью? — Від несподіванки я аж зупинилася. Я знала, що мій чоловік боготворив поезію, але не знала, що він теж писав вірші.

— Так. Мет наполягає, що його вірші годяться для прочитання лише у колі друзів. Усім нам дуже подобається його елегія на смерть брата Мері — Філіпа Сіднея.

— «А його вірші милі й бездоганні заполоняли вуха, очі та думки», — процитував Джордж і посміхнувся. — Чудово сказано, еге ж? Але Метью не бажає зв’язуватися з друкарями, каже, що в минулому це лише призвело до сварок та непорозумінь.

Незважаючи на свою сучасну лабораторію, Метью був безнадійним ретроградом, що й проявлялося в його пристрасті до старовинних годинників та антикварних авто.

Я стулила губи, щоб не розсміятися зі ще одного доказу його традиціоналізму.

— А про що він пише у своїх віршах?

— Здебільшого про кохання та дружбу, хоча останнім часом вони з Волтером обмінювалися віршами на лячну й небезпечну тематику.

— Небезпечну? — нахмурилася я.

— Вони з Волтером не завжди схвалюють те, що відбувається довкола них, — тихо відповів Джордж, швидко окинувши поглядом обличчя перехожих. — Інколи виявляють схильність до роздратування, особливо Волтер, і часто викривають брехню можновладців. Це — вкрай небезпечна схильність.