— Математику. Вчу людей, що двічі два буде чотири.
— Хіба вони цього не знають?
— Знають. Та часто-густо забувають.
— Що ж… мабуть, якогось дня я приведу до вас своїх дітей.
Мудрі і водночас на диво світлі, усміхнені очі, осяяли її теплим промінням.
— Я чекатиму, що до мене прийдете ви.
— Так, прийду, — із ввічливості мовила дівчина, і пильно глянула на гуцульський стрій. — Це у вашій школі така форма, чи що?
Учитель засміявся, легкий вітерець бавився його русявою чуприною, що вибивалася з-під кресані.
— Ні, це ми робимо виставу, самотужки. Про Олексу Довбуша, чули про такого?
— Як не чути, — посміхнулася і Влада. — І ви, безумовно, Довбуш?
— О, боюся, що ні. Довбуш — директор нашої школи. Оно він, — і учитель вказав на товстого та низького, як обрубок, чолов’ягу, з пузом, неосяжним, як сам Усесвіт, що хижо, мов шуліка, споглядав за зграйкою хлопчаків біля клумби.
— Ви жартуєте? — не повірила Влада.
— Бігме, так і є. Ото наші опришки із сьомого «Б», будяки саджають, а я — Дзвінка.
— Довбушів убивця?!
— Так. Час від часу нам дістаються кепські ролі. Але це лише театр.
— Це — ілюзія життя, — прошепотіла Влада.
— Власне, — погодився учитель. — А в людині цінується справжнє. Ось, приміром, ви чим на хліб заробляєте?
— Я танцівниця.
— Балерина?
— Стриптизерка, — зухвало мовила дівчина. — І чомусь мені здається, що вам це відомо.
— Бо так воно і є. Вам подобається ваш фах?
— Я люблю танці, — часом вдається і відповісти, і водночас уникнути відповіді. — А вас мій фах не шокує?..
— Ні. Мене цікавить, що ви за людина?
— Як усі. Звичайна. Дві руки, дві ноги, дві цицьки і дупа.
Учитель посмутнішав.
— Це такою вас бачить ваш муж? А де ж у цій схемі голова, дівчино-чічко? Де душа, де серце?
— Я шмат м’яса, та й по всьому. Живого м’яса.
— Той, хто думає так про вас, помиляється, Владо, — ось він навіть знає її ймення, хоч вона й не називалася. — То його біда. А на вас іще жде щастя. Просто вірте в це. Вір у це, доню. І приходь до мене. Коли завгодно. Завжди.
* * *
Біля Ксениного ліктя щось ворухнулося, жіночка, що й собі, за прикладом фіфи-фартушанки, почала куняти, підстрибнула від несподіванки, глянула в той бік — біля вікна сидів підліток, майже дитина, худий і колючий, увесь наче складений із сірників та голок. Це ж треба, таке худе та нещасне, що вона його відразу й не угледіла. А дивно. Він, як кажуть, колоритний. Чорний шкіряний піджак, весь у якихось сірих ланцюжках, чорні штани, кульчики в носі, над бровами та у вухах. Посеред виголеної голови — жмут волосся, якогось сіро-зеленого, мов прив’яле бадилля в буряка. Губи підфарбовані чимось голубим, єхидно скривилися, гострі, мов свердла, підведені чорним олівцем срібно-сині очі проштрикнули її наскрізь. Несподівано густий для такого кволого тіла бас гаркнув:
— Що таке, Слонопотамихо? Чого вирячилася?
— Гей ти, май повагу! — озвався чоловік, що сидів позаду Ксені. — До жінки звертаєшся!
— До купи сала! — пробурмотів хлопець і, зачувши ще один окрик, вишкірився:
— Вибачте. Чого вам, пані Слонопотамихо?
— Ось, — довга, мов жердина, жіночка поруч із захисником, судячи зі шлюбної обручки та кислого, мов оцет, писку, його жона, тицьнула в юного хама кощавим пальцем, — бачиш тепер, Татусю Всесвітній? Бачиш, що із нього виросло? Що з усіх них виростає? Готи-шмоти, емо, ще якась гидь… Ну, чого мовчиш? Заціпило чи повилазило? Ясно тобі, трясця, що з дітей буває?!
Підліток і далі шкірив зуби — з нього було сорому, як із жаби смальцю.
— Юлю, вгамуйся! — стримано попросив чоловік. — Треба серця докладати, аби діти, як бур’ян, не росли, отоді й пуття якогось ждати можна. Утім, тебе це не обходить.
— Так, авжеж, не обходить! — вереснула Юля. — Я тобі що, інкубатор?!
— Ти — моя дружина. Поки що, — відповів муж і додав, дуже тихо, майже пошепки, та якось безпросвітно, як говорив і Василь, утративши надію переконати жінку у своїй правді. То ж Ксеня, призвичаєна, почула те, що мовилося не для її жадібних вух.
— Хай там що, а ти народиш.
* * *
Лідія, самотня пасажирка на подвійному передньому сидінні, уся аж зморщилася, щосили учепившись у полотняну господарську торбинку на колінах, і кілька разів глибоко зітхнула, щоб заспокоїтися. Її муж також частенько шепотів, оголошуючи свої забаганки, й недостатня гострота слуху незмінно відбивалася на обличчі Ліди синцями, а на голові — гулями, тому згодом вона навчилася і за губами читати, і вловлювати коливання повітря від слів, наче той кажан, хоча її шлюбу це не врятувало. Як сказав би Орест, дивина, та й годі. Після тридцяти років спільного життя Степан втомився і пішов гамселити іншу дурепу, молодшу, свіжішу й не таку спрацьовану, як його перша пара. І вона лишилася сама. Як перст. Навіть син… Її дитина, єдина…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу