Наталка Шевченко - Подвійні міражі

Або зведи рахунки з життям — і біль мине. Більше не буде боліти. Ніколи.

Яка спокуслива думка! Одну-єдину крихітну мить довжиною у вічність Влада була готова прислухатися до свого внутрішнього голосу, вже й руку поклала на причинені дверцята маршрутки, щоб відкрити їх, але потім, потім віра в Бога і мамине релігійне виховання, ще смішніше в ній, аніж прагнення любові, хором запротестували. Це гріх, — сказали вони. Господь ніколи не дає людині більше, аніж вона може витерпіти. Думаєш, іншим легко? Неси свій хрест.

Я падаю…

Неси.

Я більше не можу!

— Вибачте.

Велетенська тлуста особа невизначеної статі, тупаючи, як стадо слонів, наступила на поділ Владиної довгої спідниці, від чого полотно тріснуло, ще щось пробурмотіла і важко гепнулася на вільне місце подвійного крісла, ліворуч від Влади. У проході, вузькому, як вушко біблійної голки, приземлився лантух із бараболею, невеликий, кілограмів на п’ятдесят. Можна було рушати.

Гляньте-но, як вона на мене дивиться, царівна-несміяна! Наче я їй гривню винна! Ну, зачепила я її спідницю ногою — страшне діло! Я ж перепросила, чого б ото писок кривити?.. Ач, вуста курячою гузкою склала, так я їй не подобаюся. Ну й до біса! Що я їй, червінець? За поїздку заплатила, як усі, маю право! Хіба що бараболя… Та не на плечах же її перти в Зоряне!

Ксеня витягнула набряклі ступні із затісних черевиків і з насолодою поворушила пальцями, намагаючись не звертати уваги на зверхній погляд фіфи-фартушанки, розцяцькованої, що твоя ялинка на Різдво. Кульчики, браслети, писані пацьорки в сім разків — та лише за одне це намисто можна купити і маршрутку, і всіх пасажирів, якщо взагалі не весь тутешній автопарк. Хоча до простої сірої сукенки ті прикраси геть не пасують, ні в тин ні у ворота! А що вже фарби на тварі, злостилася далі Ксеня, скоса позираючи на дівулю, яка вже переморгувалась з якимсь вуйком, то ткни пальцем — дірка буде. Ач, щоки мов буряком терла, та й губи, свята Пречиста, як два криваві вареники!

А очі — наче прірва. У такі раз поглянеш і загинеш. Уже назад не буде вороття…

Ксеня зітхнула — тихенько, так, щоби, Боже борони, фіфа не почула — і замислилася над тим, що сказав би їй на ці думки панотець Зіновій.

Заздрість, — прорік би він, — це смертний гріх.

А вона таки заздрила. Пекуче. Бо колись — Пречиста Діво, невже це було лише п’ять років тому?! — теж була такою, як ця краля. Або майже такою. Тоненькою, мов тростинка, смішливою, співучою — на все село дівка! Де все й поділося? Вийшла заміж, знайшлося троє діточок, Василько, щоправда, проти був, казав, нехай поки з одним раду дамо, на ноги станемо трохи, а потім вже… Та вона наполягла на своєму. Церква говорить, що запобігатися — це гріх, а секс у шлюбі — лише для продовження роду. Коли Ксеня завагітніла втретє, Василь. ні, він нічого такого їй не пропонував, ніякого аборту, просто очі в нього стали якимись утомленими і… безнадійними. Не радів сину, що народився після двох дівчат і ріс хворобливим та вередливим, і до неї, жінки вінчаної, також більше не торкався. «Досить злидні плодити», — сказав, як відрізав. Пропадав на роботі — а працював водієм-далекобійником — по двадцять днів на місяць, і лише Пан Бог відав, що за лярви його в дорозі гріли, такі, певно, як оця… Ксеня знову зиркнула на фіфу. Та, хоч і шкірилася в тридцять два зуби до дядька зі смоляною чуприною й такими ж вусами, що сидів поперед неї, і заради такого діла аж в’язи до хрусту скрутив, усе одно виглядала сумною і ніби зболеною. Ксеню це чомусь потішило, та ще й так, що терпкий біль у розпухлих ногах перейшов від цієї дрібної втіхи. Нічого, Бог усе бачить. Усім відплачує за діяння їхні, так чи інакше. А якщо на світі є справедливість — певно, що є, хоч і не завжди її видко — то такі панни мальовані мусять страждати анітрохи не менше, аніж вона, Ксеня, по суті — солом’яна вдова, і спрацьована двадцятидворічна мати трьох дітей. А може, й більше. Бо грішили більше.

Ксеня з полегшенням відкинулася на спинку розгойданого сидіння — ззаду миттю пролунало придушене квакання, та жінка й не подумала озиратися. Маю право , — знову подумала вона. Їхати, як усі, сидіти, як заманеться, везти дітям картоплю, а хто не згоден, нехай йде пішки. Ксеня ще раз — востаннє, як сказала сама собі — глипнула на лялечку і помітила самотню сльозинку на зайве нарум’яненій щоці.

Так отож. Не все коту масниця.

Маршрутка рушила, і Павло Вільгельмович — для колег просто Павло, для дівчат — Павлуша — спробував випростатися у своєму кріслі. Спроба не вдалася, крісло рипнуло, похилилося і ледь не вибило засиджену мухами шибку металевим підголівником. Цікавий винахід, до речі, — металевий підголівник автокрісла. Торквемада б його оцінив.