Дара Корній - Зозулята зими

Владлен Вікторович не подає виду, однак ніяк не може второпати, чого я так опікуюся цією дівчиною. Нічого ж особливого, типу, не в твоєму стилі, Арсене. Сіра миша. Чи, може, ти злякався наслідків, але ж тобі сказали, що нічого страшного у неї нема. Хай ліпше в лікарні побуде, навіщо зайвий клопіт? Натомість говорить геть інше. Вихований, зараза.

— Звісно, можна й забрати, бо вдома умови для хворого кращі. А ще кажуть, що в рідній хаті, навіть, стіни допомагають. Але, Арсене, пам’ятайте, що нагляд лікарів протягом певного часу конче необхідний. Це щоби не пропустити складніші травми, наприклад, забій головного мозку чи внутрішньочерепну гематому. Якщо вранці пацієнтці болітиме сильно голова чи будуть приступи нудоти, блювання, сонливість або втрата свідомості чи порушення пам’яті — негайно до мене. Що посміхаєшся? — Бачачи мою криву посмішку, продовжує, — забій голови — це тобі не жарти. Тож слухай далі. Можеш записувати або запам’ятовувати. Протягом семи днів не варто дивитися телевізор, читати книги, одне слово, не дуже навантажувати мозок, не зловживати кавою та алкоголем. Купи їй ліпше ківі та апельсинів замість шкідливого харчового набору з чіпсів та кока-кол. Зрештою, звари бульйону.

— Що? — не вірю своїм вухам. Пан лікар безпомічно розводить руками. Дієта, блін.

Майже серйозно киваю головою.

Ага, не стане вона напружувати мозок.

Бляха-муха, може, то собі головою шандарахнутися і десь в якійсь лікарні сім днів перечекати, попиваючи бульйон та заїдаючи його ківі з помаранчами?..

— Чудо мале! Якого ти під машину полізло? Я ж тебе ледь не задавив! — запитую по-доброму її вранці, коли вона після дози вколотого в лікарні заспокійливого прокидається в моїй спальні у моєму ліжку. Не міг же ж я її в передпокої на тахті покласти!

Не думав, що такий сентиментальний. Однак таки прокліпав біля її ліжка на кріслі цілу ніч. Переконую себе, що просто я збив її, а тепер винним почуваюся. Але роблю це дуже непереконливо.

Вона вночі у сні марила, сварилася навіть з кимось, сперечалася, кудись бігла, бо перебирала так ногами, наче спринт здавала. Навіть доводилося заспокоювати. За руку тримав, якісь дурні слова говорив. Смішна така, мов дитина.

Струшую з себе млість, яка непробудно липне до мене через те, що поруч вона. Нє, це не якісь там тілесні бздури, типу бажання володіння тілом, хіть чи пристрасть, як у випадку з Нінель. Щось інше. Мені хочеться просто бути з нею поруч, оберігати, опікуватися. І не за гроші, а просто так. Чому? Господи, а я знаю? І он перстень на руці рівно світиться. Відчуває, що вона своя, і я йому вірю.

— Ну? — ще раз перепитую, дивлячись у теплі шоколадно-молочні очі.

— Ти хто? — голос кволий, трішки хриплуватий. — Де я? А Майя де?

Вона робить спробу підвестися, але не може. Стиха стогне:

— Голова. Боже, чого вона така важка? — Очей не розплющує, говорить майже пошепки, однак я все добре чую. — Ти той чорноокий чувак з ринку, в чорному пальті. Я тебе впізнала. Це ти мене вчора машиною збив?

Слава богу, вона все пам’ятає.

— Ага. Я, той самий чувак. А звати чувака Арсен. Якого милого ти зимою слизькими дорогами бігаєш, як коза-дереза?! Дякуй, що у мене реакція непогана, ледве встиг загальмувати.

— Вибач, — вона ще й вибачається, майже винувато. Хоча я й не злостиво її шпетаю. — Я не хотіла під колеса кидатися. Мала, ну та, пригадуєш, з ринку, в шалику червоному, Майєю звати, кинулася несподівано перебігати через дорогу, а я й за нею. Її встигла відштовхнути, зате … Вибач, що через мене…

— Та ну тебе, — кажу вже веселіше. Вона мені подобається дедалі більше. Тепер таких дівок нема — не стогне, не скаржиться. Зрештою, чи багато ти непрóстих знаєш, Арсене? — Значить так. У тебе легкий струс мозку, і ти потребуєш догляду. Маєш вибір — або в лікарню, або залишаєшся у мене на пару днів. Будеш просто лежати і думати про прекрасне. Обіцяю не чіплятися. Я тебе збив і я за тебе відповідаю.

— Тобто, майже як у «Маленькому принці», відповідаємо за тих, кого…

Не встигає договорити, бо я її обриваю трохи завесело:

— Авжеж… тих, кого збили.

— Ох, — вона мені підігрує, відчуваю смішки в голосі, — наче у мене є вибір. Окей, поки голова не перестане бути важкою, залишуся в тебе. А крім мене на дорозі ти точно нікого не бачив?

— Ні! Хіба що сніг.

Вона морщить свого дитячого носа так кумедно, супить брови. Посміхаюся сам до себе. Добре, що вона закрила очі і цього не бачить, бо точно прийняла мене б за ідіота.