Дара Корній - Зозулята зими

Кістки цілі — можна сміливо перевертати й термосити. Взагалі, найсерйозніше — то переохолодження і те, що кров аж фонить якоюсь спиртовмісною гидотою. Накачалася. Ніхто її вбивати не збирався. Принаймні, фізично. Доведення до самогубства теж не причепити. Тут інше — закляття, неможливість фізично вийти за невидиме коло, що стискається над цим спаскудженим містом. А тітка таки намагалася. Навіть бачу, як сіла на потяг. Проїхала кілька зупинок — стало так зле, що провідниця викликала «швидку», залишивши небораку на дрібній станції. У місцевій, з дозволу сказати, лікарні, де хіба пластир і йод є, ну, може, ще аспірин, залікувати не встигли, бо пацієнтці стало ліпше. Тож повернули назад додому, згідно місця реєстрації у паспорті. Повертали наче на вірну смерть. А тут напасть — іграшка виявилася не надто цікавою.

Капєц, і тітка якимсь дивом вляпалася в цю історію. Чорт, чорт, чорт! Поки не дізнатися… У скронях і так уже віддає призабутим болем. Не дуже сильним, так собі, щиголь по носі від невидимого, але могутнього спостерігача для надто самовпевнених відьом-початківців. Ще вчора відступила б, може, ще й подумки вибачилася б… Те саме роблю і сьогодні, хоч добре знаю, що навряд чи кого обдурю такою примітивною машкарою. Але мені треба хоч дрібку часу…

— Ви як, йти зможете? — Господи! Яке ж дурне запитання!

Але «люба родичка» несподівано майже притомно киває, незграбно намагається підвестися. Невже впізнала мене? Чи то я змогла десь на денці душі нашкребти потрібну кількість доброї сили, щоб поділитися з нею? Тож їй тепер справді краще?

Питання можуть почекати. Бо таке просвітлення — тимчасове. Швидко одягаю на неї свого светра, подумки прощаючись із одежиною. Розтираю крижані почервонілі руки, ледь закусюючи нижню губу, щоб не дуже помітно морщитися від огиди. «А Руська про це не думала б у таку мить…», — насмішкувато втручається внутрішній голос. Не зважаю. Персональній совісті очевидні речі, типу, я не Руслана й ніколи нею не стану, на щастя, можна повідомити і пізніше.

Виявилося, що дорога зовсім поруч. Дивно, як я примудрилася аж стільки блукати перед тим? Топографічний кретинізм прокинувся, чи що? Помахом руки зупиняю першу, що трапляється, автівку. Машина на диво чемно завмирає поруч. Схоже, водій має що мені сказати, бо тягну майже бездиханне тіло серединою дороги. Так, з мене досить. Уважно дивлюся в сердиті очі чоловіка, ледь помітно суплюсь — і він слухняно киває. Застигає за кермом, утупившись поперед себе на роз’їжджену дорогу. Сяк-так прилаштовую свою ношу, супутницю тобто, на задньому сидінні. Сама примощуюсь поруч — на всяк випадок. Із деяким зусиллям ловлю ледь розфокусований погляд водія у дзеркалі заднього огляду. Надтріснутим голосом, що й сама ледь упізнаю, називаю адресу. Той слухняно киває і рушає. Для чого я це роблю — не замислююся. На життя треба дивитися простіше. Дрібницям радіти. Хоч би тому, що хлоп виявився міцним і, попри мої невмілі вибрики, достойно впорався із керуванням. Я чесно сунула йому досить пристойну суму за послугу. Із принципу. О, так, принижуватися, щоб зекономити на поїздці, — ще цього мені бракувало! Можна тільки порадіти, що Русьчина халупа недалечко… Чи з того, що дівчисько винайняло квартиру хоч і в будинку без ліфту, але на другому поверсі… Чи ото — з такого дива: на сходах є лампочка, хай і тьмяна…

Чому іще можна порадіти — на думку не спадає. Ноги трусяться, і не лише від зусиль дотягти родичку до помешкання. Бурмочу собі під ніс: «Ото малій сюрприз буде, якщо вона вдома! Цікаво: спитає, чи я знущаюся, чи мовчки кивне — «Проходь, будь, як вдома». Мовляв, готуй свій правильний чай, а сама тим часом розшукає чистий рушник й переодяганку для тітоньки ? Може, краще й у двері не дзвонити, а відразу спробувати таємничим ключем відімкнути?»

Дізнатися про це мені не судилося: Руслани вдома не було. Це я зрозуміла навіть не торкнувшись дверного дзвінка. І магія тут ні до чого. Витягую з кишені ключі. Перед дверима навпочіпки застигла тонка фігура у модному пальті. Здавалося, що зайді цілком комфортно у незручній позі і що вона не збирається найближчим часом кудись рушати. Час від часу відпрацьованим жестом закидає за вухо неслухняне пасмо фарбованого в блонд волосся і знову завмирає. Перше бажання — притулити на диво мовчазну тітку до підвіконня на площадці сходів та вигнати нахабу під три чорти. Такі спонтанні рішення, зазвичай, найрозумніші, але втілити у життя не щастить. Інна, врешті, помічає нас. Розтягує рота у непоганій підробці під щиру посмішку і неспішно розпрямляється: