Дара Корній - Зозулята зими

— Ну, здрастуй, родичко ! Невже справді пороху вистачило, щоб повернутися? Фа-а-кхгм… Не кажи тільки, що й оце, що із собою притягла, якийсь стосунок до малої має?! Хе, та це ж знайома особа! Крейзанутися можна, який той світ малий! Що стоїш, витріщаєшся? Відмикай двері. Стару прилаштуєш на диван, тільки спершу вимити доведеться… А ми тим часом побалакаємо собі та вирішимо, де оте наше кришануте янголя шукати і як витягати з халепи…

Що?! З яких пір моє персональне нещастя стало « нашим »?!

Послати нахабу під три чорти не встигаю, бо приходить розуміння: вона — моя союзниця. На кращу, либонь, не заслужила. Дідько знає, яку вона для себе тут вигоду чує, але обирати нема з чого. Вона ж хоч у місцевому матеріалі тямить і знає від чого слід триматися подалі… «Від усього!» — послужливо коментує внутрішній голос. Ігнорую, мовчки намагаюся однією рукою намацати в кишені клятий ключ, іншою підтримуючи свою ношу . Інна з цікавістю спостерігає за моїм акробатичним етюдом. Потім дозволяє собі ледь помітну задоволену посмішку і прямує до мене — допомагати. Дуже хочеться відважити їй ляпаса, аби зникли оті переможні сміхулечки в ледь примружених очах. Звісно, стримуюся. Хіба подумки підбадьорю себе, що отаке, з дозволу мовити, співробітництво — тимчасове. І згодом відіграюся на ній за все. Ой, і відіграюся…

Заспокоїтися не дуже вдається. Бо точно знаю: такими ж думками у цю мить тішить себе і моя випадкова спільниця .

Арсен

Повертаюся своїм позашляховиком додому. Нарешті, можливість перепочити.

Ага, яке в сраці перепочити? Он у валізі на задньому сидінні купа роботи, що називається домашня для детектива. Сутінки накривають місто. Не люблю сутінків. Навіть не так. Ненавиджу їх. Всі силуети тоді розмиті, чітко-сірі, і навіть увімкнені фари не рятують від сірості. А ще он сніг сипле. Дрібний-дрібний. Якась та зима цього року дивна, наче й не лютує: ні морозів шпарких, ні заметіль, однак щоденним снігом настійливо нагадує про себе.

Важкий деньок видався. Вірніше, доба. Згадую собі перекошену від здивування, страху, розгубленості та люті фізію Олега в лікарні. Такого навіть я не сподівався… Дас іс фантастіш. Так, Мстислав Маврикійович рулить не по-дитячому, тобто вийняв з рукава туза, і той туз — Олег. Не можу знайти у тих вчинках логіки. Чому Олег? Невже і справді в тому нездариську, бо пішак він натуральний, щось є таке, що змушує сильних світу цього схиляти перед ним голови. Опікун, зараза. Хоча… Не заздрю зараз йому, ох зовсім не заздрю. Отримати такий спадок у вигляді не тільки грошей, а й просто смертельних ворогів, небезпек, проблем…

Криво посміхаюся, згадуючи перекошене ненавистю обличчя Іренеї, яка щойно дізналася про те, що Олега призначено опікуном і, звісно, дізналася від мене. Хіба я міг пропустити таку виставу? Її істеричний сміх і люта погроза, що всі, хто її підставив, і в тому числі старий козел, на якого вона витратила свої найкращі літа, ще пошкодують. Пустопорожнє бла-бла-бла… Ой, дурний тебе піп хрестив, Іренеє, дурний. Сама ж в усьому вина. Таку оборудку пару літ назад провернути, одруживши на собі найбагатшого чоловіка в околиці і так спалитися. Могла ж отримати без зусиль усе. Всім уже відомо — Мстислав не жилець на цьому світі. І справа навіть не в діагнозі, бо згідно дурнуватого медичного висновку він мав склеїти ласти ще пару тижнів тому, а досі чомусь наперекір усьому живе. Тобто доживає. Та все ж піщинки з його годинника впевнено летять вниз. Мало залишилося, і єдине, що його досі тримало, це донька. Він її любить. Що б там не говорили про його загрубілість, черствість, бездушність, що він Термінатор, а не людина. Ех, навіть Термінатори вміють любити.

А от Іренея, цікаво, крім грошей, хоча когось чи щось любила? При нагоді спитаю. Всі любові потребують, але не всі заслуговують. Мстислав її не любив — це факт, а вона його — й поготів. Іренея — маленька зірка великої сцени. Ха! І що тобі зараз світить, дорогенька, — дулька і то без маку. Мстиславові юристи так все провернули, що ти тепер повертаєшся туди, звідки виповзла — у свою хрущовку на околиці міста з тарганами під шпалерами й у голові. Пусті твої погрози, красунечко, бо гроші роблять все, а тобі милостиво Мстислав погодився видавати лишень рівно стільки, щоб не померла з голоду та могла заплатити за комунальні послуги. Хочеш більше — йди працюй ручками чи неручками.

По смерті дружини Мстислава не одна першокласна фіфа та стовідсоткова стерва за ним полювала. І хоча Іренея мала майже офіційний статус коханки ще при живій дружині, проте згодом виявилося, що такий статус отримала не вона одна. Мстислав завжди вважав полігамні зв’язки з протилежною статтю для чоловіка нормою. Тож Іренеї довелося довго виборювати собі місце під сонцем. Проходити щось типу конкурсного відбору. Та Іренея доволі легко справлялася — то погрозами, то помстами, то інтригами. Зрештою, в пригоді стала й мала Іринка. Ні, вона не сюсюкалася з нею, як інші, котрі намагалися типу увійти в довіру до малої, замінити там матір, граючи по суті роль, яку вони не розуміли, бо не любили зовсім ані Мстислава, ані малої… Деякі, вже зовсім крейзануті штучки, які думали, що чоловік у них в кишені через шикарне тіло та довгі ноги, нагло вимагали віддати дитину родичам чи відіслати куди подалі в якийсь приватний дитбудинок. Тоді Мстислав «посилав» наречених куди подалі. От Іренея і тут перевершила всіх. Вона просто ігнорувала присутність поруч з Мстиславом дитини. До речі, гарна тактика, бо донедавна Мстислав також те й робив, що малу ігнорував. Терпляче зносила ті недовгі часини, коли доводилося терпіти малу заразу. Так, не одна мисливиця на багатеньких Буратіно могла повчитися терпінню в Іренеї. Зрештою, коли прийшов час одружуватися, то Мстислав легко зробив вибір. Іренея виявилася єдиною з претенденток, хто не бісив малу Ірину, і єдиною, яка робила вигляд, що крім бутіків, парфумів, косметичних салонів, кредитних карток її ніщо не цікавить. Вона ніколи не давала порад чоловіку щодо бізнесу, нової марки авто чи друзів. Пустопорожня фарбована білявка з модельною зовнішністю та вітром в голові здавалася Мстиславу ідеальною дружиною.