Дара Корній - Зозулята зими

У вхідні двері хтось дзвонить.

— Ти відпочивай. Я там бульйон зварив, — побачив би мене Олег, зі сміху вмер би. І Владлен Вікторович також. Я вранці на базар збігав, домашню курку купив і бульйон зварив. Хохма. — Подивлюся, хто там такий наполегливий, а тоді спробуємо тебе посадити, нагодувати бульйоном та апельсинками. Помаранчі любиш?

Вона щось бурмоче під ніс про «сонечка для сонечка». Чи це означає так, а чи ні — не встигаю запитати, бо той, хто настирливо дзвонив у двері, зараз почав з усієї сили в них гамселити. Щільно прикриваю двері кімнати, в якій відпочиває мала.

— Та йду-йду вже, нетерпляче таке!

Про всяк випадок прихоплюю свій іменний:

— Хто там?

Знервований та злий голос Олега за дверима:

— Відкривай, Шерлок! Якого ти хріна мобільник вирубав? Ледве твою адресу роздобув.

Пригадую, що вчора вимкнув мобільний, щоб він малій не заважав спати та й мене не відволікав. Ловлю себе на дурній думці, що зараз те чудо в моїй спальні з якогось навіть мені невідомого дива раптом стало важливішим від усього — від списку, від Мстислава з його проблемами, навіть не дуже бентежить, як той телепень Олег так швидко роздобув мою домашню адресу. А може, й не такий вже й телепень, якщо зміг роздобути? Відчиняю двері та замість привітання:

— Ти чого, навіжений? Весь під’їзд на ноги підняв. Заходь… Тільки той… в квартирі тихо мені, не дуже верещи. До мене племінниця приїхала і в дорозі грип підхопила, відсипається.

Ото вже казкар… Не міг ніц ліпшого вигадати? Але Олегу схоже не до мене, і не до моїх фантазій, бо він навіть не пробує реагувати на слово племінниця. Випалює просто на порозі:

— Наш Василь та Анастасія Павлівна, гувернантка Мстиславова — мертві. Іра зникла. Досі ніхто на зв’язок не виходив…

Мене пересмикує від почутого. Майже силоміць заштовхую довбня до квартири. Такого сценарію я не передбачав. Всі конкуренти Мстислава мертві, а ті, що досі живі, чекають: хто його смерті, хто своєї долі (ага, прокляття, що впало на сильних міста цього, ніхто не відміняв)… «Біда одна не ходить, — казала колись моя бабуся. — Вона дітей водить». І схоже, тут їх цілий виводок…

Розклад… Перша, на кого падає підозра, Вдова? Але ж ні! Ніколи Марина так ницо не падатиме. Хоч вона і стерво найвищого ґатунку, але вибирає собі достойних суперників. Вона мені чимось нашого князя Святослава нагадує з його незмінним гаслом-попередженням перед битвою: «Іду на Ви!». От і списочок «потенційних покійників» оприлюднила. Не думаю, що вона не знає про те, що список у наших руках. Вона просто дозволила його поцупити…

Поки я розмірковую, Олег усідається на моїй тахті, замовкає, втуплює очі у вимкнений телевізор навпроти. М-да… Тут не позаздриш навіть ворогові. Дідько, щось він задовго мовчить, як для перелякано-схвильованого. Я також мовчу. Та Олег все ж озивається. Голос спокійний, але я розумію наскільки важко йому дається спокій, бо на нього страшно дивитися.

— Так-так… Такі справи. Я відразу ж підняв на ноги і міліцію, і патрульників, і всі-всі охоронні місцеві та й немісцеві служби, приватні також. Але про це потім. Він повертає у мій бік голову, і я бачу, що зараз почую таке, що краще б він мені цього не казав. — Вчора померла Нінель. Напилася вдрабадан. П’яною видряпалася на дах торгового центру. Охоронник її туди не пускав, то вона сотку йому запхала — от і… Блін, спробував би не пустити — дружина мера, як не як. А на горі в одному місці загородження не встигли поставити. Посковзнулася і впала…

Говорив ніби буденно, наче про щось чуже, але в голосі було стільки шпичаків. Я мовчки чекав продовження:

— Внизу під торгівельним центром, звісно, як завжди — ідеальний порядок. Ніякого снігу тобто. Нінель впала на асфальт. Померла відразу.

Обережно перепитую:

— Ти впевнений, що їй не допомогли?

Киває ствердно головою, втупившись очима в екран телевізора:

— Впевнений. Є свідки. Семикласнику одному батьки новий айфон купили, от він і перевіряв опції. Випробовував і відеокамеру. Випадково зняв на відео, як вона спочатку ходила по даху, а потім підійшла до краю, посковзнулася і… Айфон і час зафіксував. 16.30. А в 16.27 вона мені телефонувала, хотіла зустрітися, а я навіть слухати її не став. Якби я погодився, то, може б, вона…

Олег замовк. Запхав голову в долоні. Його плечі почали здригатися. Він плакав, нечутно і сумно…

— Мені дуже шкода, Олеже. Але ти тут ні до чого. Вона сама вибрала свою долю.

— Сама? — він перестав труситися. Підняв на мене мокрі очі: — Ти впевнений?