Чак Палагнюк - Прокляті

Я хитаю головою й відповідаю:

— У жодному разі.

Рука Бабетти хапає мене за шию, її пофарбовані у білий колір нігті уштрикаються мені в шкіру, доки я не припиняю рухати головою.

— І не дозволяй їм годувати тебе «ксанаксом», — додаю я в мікрофон. З власного досвіду можу зазначити: я ніколи не відчувала себе гірше, ніж коли розкрила душу якомусь психотерапевту, а потім зрозуміла, що цей так званий фахівець — справді просто тупак, і я щойно відкрила свої найтаємничі таємниці якомусь бовдуру, одна шкарпетка у якого коричнева, а інша — блакитна. Ви можете відчути те саме, коли побачите, що на задньому бампері його «Хаммера НЗТ» з дизельним двигуном наклеєний стікер «Земля дорожча за все!» Чи помітите, як він копирсається в носі. Ваш дорогоцінний наперсник, від якого ви очікували, що він вилікує вашу спотворену psyche , в якому знайшли притулок ваші найпохмуріші зізнання — він просто якийсь козел із дипломом магістра. Щоб змінити тему, я питаю в Емілі, як так сталося, що вона підхопила СНІД.

— Як іще це могло статися? — питанням на питання відповідає Емілі. — Від свого останнього психотерапевта, звичайно.

Я питаю, чи він був розумний?

Я навіть чую, як вона знизує плечима.

— Достатньо розумний, як на терапевта, що втрачає кваліфікацію.

Граючи локоном, намотуючи його на палець, потім пхаючи його до рота, щоб погризти кінчики волосся, я питаю в Емілі: як воно — мати СНІД?

Навіть у телефоні чутно, як вона піднімає очі до неба.

— Так само, як бути канадкою, — відповідає вона. — До цього теж звикаєш.

Намагаючись переконати її, що я в захваті, я кажу:

— Це ж треба! — і додаю: — Гадаю, людина може звикнути майже до будь-чого.

Просто щоб підтримати розмову, я питаю в Емілі, чи в неї вже була менструація.

— Авжеж, — каже Емілі. — Але коли рівень вірусів у тебе в крові сягає неба, менструація втрачає присмак піднесеного очікування жіночості та перетворюється на суто біологічну і досить небезпечно-токсичну зливу в штанях.

Напевно, я досі гризу волосся, хоч і не помічаю цього, бо Бабетта б'є мене долонею по руці. Вона махає манікюрними ножицями в мене перед обличчям і нагороджує мене суворим поглядом.

У гарнітурі голос Емілі каже:

— Гадаю, коли я помру, то можу почати ходити на побачення, — і цікавиться: — А у Корі Хейма є дівчина?

Я не відповідаю — принаймні не відразу, не тієї ж миті, бо повз моє робоче місце якраз проходить юрба нових призовників до Пекла. Щойно розпочався бурхливий потік новоприбулих, котрі ще не цілком упевнені в тому, що вони вже померли. Більшість із них прикрашена гірляндами шовкових квітів, що теліпаються в них на шиях. В очах тих, на кому немає сонцезахисних окулярів, застиг приголомшений, занепокоєний вираз. Юрба, що з легкістю могла б скласти населення цілої країни, є безперечним симптомом того, що хлопців на Землі спіткала якась жахлива ситуація.

І я питаю Емілі, чи не трапилось щойно щось жахливе. Сильний землетрус? Мабуть, цунамі? Вибух ядерної бомби? Чи не впала якась дамба? Більшість приголомшених новоприбулих, які не знають, куди податися, одягнуті в яскраві гавайські сорочки, а на ремінцях, що обіймають шиї, звішуються фотоапарати. Всі вони привертають увагу яскраво-червоними сонячними опіками, а у деяких на носі блищать білі смужки оксиду цинку.

Емілі відповідає:

— Жахливий випадок на великому круїзному лайнері: кажуть, зиліон туристів померло від отруєння несвіжими лобстерами. А чому ти питаєш?

Я кажу:

— Просто так.

Десь у середині натовпу пливе знайоме обличчя. Обличчя хлопця, очі якого блищать з-під навислих брів. Волосся в нього таке густе, що стоїть сторчаком.

У моєму вусі голос Емілі питає:

— Від чого ти померла?

— Від марихуани, — кажу я. Все ще не зводячи очей з того хлопця, не дуже далеко від мене, я кажу: — Але я не стовідсотково впевнена. Я була занадто обкурена.

Навколо мене нічого не змінилося: Стрілець фліртує з помираючою — ватажком групи підтримки. Леонард ставить шах і мат якомусь заучці. Паттерсон питає когось на Землі, які шанси цього сезону у «Рейдерів».

Емілі каже:

— Від марихуани не помирають, — не бажаючи змінювати тему, вона питає: — Який твій останній спогад?

Я кажу, що не знаю.

Обличчя хлопця, якого я помітила серед натовпу проклятих, обертається. Наші погляди зустрічаються. У нього низький лоб зі зморшками. У нього губи Хіткліфа, що збивають з пантелику.

Емілі не припиняє:

— Але що ж саме тебе вбило?