Чак Палагнюк - Прокляті

В залежності від того, в якому вона перебуває настрої, Джуді Гарланд може бути значно жахливішою за будь-якого демона чи чорта, на якого ви можете наштовхнутися в Пеклі.

Вибачте. Насправді, мені не доводилося зустрічати Джуді Гарланд. Пробачте мені мою маленьку брехню. Врешті-решт, я ж у Пеклі.

У найгіршому сценарії, кажу я жінці, коли рак все ж таки вб'є її, та вона опиниться в геєні, нехай пошукає мене. Мене звуть Меді Спенсер, номер у телефонній компанії 3717021, рядок дванадцять. Я — метр сорок на зріст, ношу окуляри та вихваляюся найкрутішими сріблястими черевичками на ремінцях і високих підборах, які хтось колись бачив.

Телефонна компанія, в якій я працюю, розташована в штаб-квартирі Пекла, продовжую інструктувати вмираючу жінку. Треба пройти повз Океан розлитої сперми. Потім повернути наліво коло бурхливої Ріки паруючої блювоти.

Краєм ока я бачу, що до мене просувається Бабетта. Завершуючи розмову, я бажаю хворій жінці вдалої хімії та попереджаю її не палити занадто багато травички, щоб здихатися нудоти, адже, безперечно, саме косяк і став причиною того, що я експресом потрапила до свого власного одвічного ув'язнення в геєні вогненній. Перш ніж завершити розмову, я кажу:

— Не забудьте спитати Медісон Спенсер. Мене всі знають, і навпаки. Я вам тут все покажу.

Тієї миті, коли Бабетта опиняється біля мого столу, я кажу: «Бувайте», — і від'єднуюсь.

Програма автонабору вже набрала інший телефонний номер, і у гарнітурі дзеленчить дзвінок. На маленькому брудному екрані висвітлюється номер з кодом Су-Фолс, де, напевно, якраз настав час обідньої перерви. Таким чином, зміну ми починаємо, дратуючи людей у Великій Британії, потім — на сході Сполучених Штатів, потім — на Середньому Заході, на західному узбережжі і т. д.

Бабетта зупиняється біля мене й каже:

— Привіт.

Прикриваючи долонею мікрофон гарнітури, я теж здоровкаюсь із нею. Потім одними губами промовляю: «Дякую за черевички».

Бабетта підморгує мені й відповідає:

— Нема за що, — вона схрещує руки на грудях, трошки відхиляється назад і, не зводячи з мене очей, продовжує: — Я тут подумала… мабуть, нам варто поміняти тобі зачіску, — примружується й закінчує: — Я тут подумала… може, і чубчик.

При одній лише думці — чубчик! — моя дупа починає трохи підскакувати в кріслі. У мембрані лунає голос абонента:

«Алло!» Голос звучить приглушено й нерозбірливо через повний рот частково пережованого обіду.

Дивлячись на Бабетту, я енергійно киваю головою. У мікрофон кажу:

— Ми проводимо анкетування споживачів з метою визначення принципів покупок звичайних господарчих товарів…

Бабетта підіймає руку, стукає вказівним пальцем по зап'ястку іншої руки й питає одними губами:

— Котра година?

У відповідь я, також одними губами, промовляю:

— Субота.

Бабетта знизує плечима і йде геть.

Наступні кілька годин я спілкуюсь із чоловіком похилого віку, що вмирає від ниркової недостатності. З жінкою середніх років, яка, очевидно, програє битву вовчанці. Ми десь із годину мило розмовляємо. Я знайомлюсь іще з одним чоловіком: він самотній, замкнений у дешевій квартирі, й вмирає від застійної серцевої недостатності. Знайомлюсь із дівчиною: їй майже стільки, скільки й мені — тринадцять, і вона вмирає від СНІДу. Цю, останню, звати Емілі. Вона живе у Вікторії, штат Британська Колумбія, Канада.

Усім цим помираючим я рекомендую розслабитися, не чіплятися за власні життя й не виключати можливості того, що вони переселяться до Пекла. Ні, це нечесно, але тільки ті, хто вже перебуває на останній стадії, дозволяють мені виснажувати їх тридцятьма чи сорока питаннями: вони або одуріли від ліків, або ж їм самотньо, і вони налякані.

Дівчина зі СНІДом, Емілі, спочатку мені не вірить. Не розумію, чому саме: тому, що мені теж тринадцять, чи тому, що я мертва. Емілі не ходить до школи з того часу, як її імунна система зазнала ушкоджень, і вона зайшла вже так далеко, що навіть не хвилюється через те, що не потрапить до сьомого класу. У відповідь я повідомляю їй, що зустрічаюсь із Рівером Феніксом. І коли вона може поквапитися й вмерти швидше, то даю слово: Хіт Леджер зараз вільний.

Звичайно, я ні з ким не зустрічаюсь, але яке буде моє покарання за невеличке прикрашення дійсності? Мене відправлять до Пекла? Ха! Просто вражає, наскільки виростає ваша впевненість у собі, коли вам нічого більше втрачати.

Отож, у мене мало б розірватися серце через те, що я спілкуюсь із дівчиною-однолітком, яка сидить на самоті, вмираючи від раку, десь у Канаді, а її батьки на роботі, і вона дивиться телевізор і слабшає день за днем; але принаймні Емілі ще жива. Лише цей факт ставить її на голову разом із плечима вище за мене в неофіційній ієрархії. Схоже, в неї покращився настрій, коли вона дізналася, що спілкується з людиною, яка ВЖЕ померла.