Чак Палагнюк - Прокляті

Звичайно, тато намагався впровадити у життя Ґорана поняття дисципліни й наслідків, але хлопчика, який, безперечно, пережив тортури електрошоком і водою, якому вводили внутрішньовенно рідкий засіб для чистки труб, навряд чи легко приборкати, погрожуючи відшльопати його чи ігнорувати його впродовж години.

На цей момент моя рожева блузка вже мала прибути сюди з Барселони. Я планувала вдягти її разом із короткою спідницею-шортами та светром, прикрашеним вишиваною назвою моєї школи-пансіонату в Швейцарії. Це, а також шкільні туфлі «Басс Віджинз» на низьких підборах. Досить скоро ми з Ґораном умостимося разом навпроти телевізора у номері-люкс готелю. Наодинці, лише він та я, ми дивитимемось, як батьки під'їжджають до червоного килима на «Тойоті Пріус», орендованій агентом з реклами. Холодний, відчужений Ґоран буде лише моїм, коли ми дивитимемось, як мама й тато причепурюються перед папарацці. Упевнившись, що вони вже поїхали, я планувала подзвонити до служби обслуговування номерів і замовити вечерю на двох: лобстери, устриці й підсмажені кільця цибулі. На десерт я планувала подати поцуплені в батьків п'ять унцій генетично підсиленої мексиканської марихуани. Ні, це не дуже логічно: мої батьки постійно висловлювали свою відразу щодо опроміненої, генетично зміненої зрощеної кукурудзи, але коли справа торкалась марихуани, біологи мали повну свободу дій щодо експериментів з нею. Незалежно від того, наскільки зміненими ставали Франкенштейнові коноплі, вони пхали липку смолисту суміш у люльку й палили.

Коли ви цього досі не помітили, мої батьки ніколи нічого не роблять наполовину. З одного боку, вони оплакують той факт, що Ґоран провів дитинство у самотності й недоторканості. Але, з іншого боку, вони ніколи не припиняють торкатися мене, постійно обіймають і цілують мене, особливо коли поряд — папарацці. Моя мати обмежує мій гардероб речами жовтого й рожевого кольору. Взуття у мене — або милі балетки «Капеціо», або черевички «Мері Джейн». Єдина косметика, яка в мене є, це сорок відтінків рожевої помади. Розумієте, жоден із моїх батьків не бажає, щоб я виглядала старшою за семи- чи восьмирічну дитину. Офіційно я вже кілька років навчаюсь у другому класі.

Коли в мене почали випадати молочні зуби, вони зайшли так далеко, що запропонували мені носити набір фальшивих молочних зубів, що було досить боляче — схожих на ті, що компанія «Двадцяте століття Фокс» запхала у підлітковий ротик Ширлі Темпл. У такі часи, коли мене розминає, зондує і полірує ціла команда експертів з краси, мені шкода, що я не росла, самотня й недоторкана, в інтернаті для сиріт десь за «залізною завісою».

Цього року церемонія нагород Академії припала саме на день мого народження. Мама, оточена стилістами, що рояться навколо неї, одягаючи й роздягаючи її, наче гігантську ляльку; візажистами, що експериментують, визначаючи, який колір тіней для повік найкраще підходить до тієї чи іншої дизайнерської сукні; перукарями, що випрямляють і завивають їй волосся, — мама пропонує мені зробити татуювання на честь події. Таку маленьку кицю «Хелло Кітті» чи дівчинку «Холлі Хобі», каже вона, чи, може, проколоти пупок.

Татусь просто penchant на опудалах звірів. Авжеж, я знаю, що таке penchant , хоча я й досі не зовсім упевнена в тому, що таке «французький поцілунок».

Тільки Богу відомо, як витягнеться і знебарвиться татуювання милої «Хелло Кітті» чи «Холлі Хобі» за наступні шістдесят років. Так само мої батьки вважали, що всі хлопчики й дівчатка з третього світу мріють про те, щоб стати ними… Старі хотіли, щоб моє дитинство було схожим на те дитинство, якого не вистачало їм: наповненим безтурботним сексом, наркотиками для гарного настрою та рок-музикою. Татуюванням і коштовностями для пірсингу. Всі їхні однолітки відчувають майже те саме, а призводить все це до того, що діти, яких широка аудиторія вважає дев'ятилітніми, вагітніють. Ось такий парадоксальний результат навчання дитячих віршиків разом із навичками контрацепції. Подарунки на день народження, такі, як медичні ковпачки «Хелло Кітті», і сперміцидна піна «Холлі Хобі», і трусики «Кролик Пітер» без промежини.

Будь ласка, не треба думати, наче мені жилось весело. Моя мати каже стилісту: «Меді не готова носити чубок». Вона каже костюмеру: «Меді трохи непокоїться через свою велику nono ».

Не треба уявляти, наче мені дозволяють хоч рота розкрити. Більше того: мама постійно скаржиться, що я завжди мовчу. Тато сказав би вам, що життя — то гра, і треба закасати рукава і щось зробити: написати книжку. Станцювати танок. Для моїх батьків світ являє собою арену битви за увагу, за те, щоб тебе почули. Може, саме це мені і подобається в Ґорані: чітка відсутність метушні. Ґоран — єдиний серед моїх знайомих, хто не веде переговори з компанією «Парамаунт» стосовно угоди на виробництво шести фільмів. Він не організовує виставку своїх полотен у Музеї д'Орсе. І не відбілює зуби у стоматолога. Ґоран просто є. Він не плете інтриги, щоб змусити дурнувату Академію дурнуватих кінематографічних мистецтв і наук вручити йому блискучу статуетку під оплески юрби зиліона глядачів. Він не проводить маркетингові дослідження, аби отримати долю на ринку. Де б Ґоран не знаходився цієї миті — незалежно від того, стоїть він чи сидить, сміється чи плаче, — він усе робить із переконаністю дитини, яка знає, що ніхто і ніколи не прийде їй на допомогу.