Карлос Руїз Сафон - Тінь вітру

Того імлистого вечора Клара Барсело вкрала моє серце, мій подих, мій сон. У таємничій темряві бібліотеки «Атенео» її пальці накреслили прокляття на моїй шкірі — прокляття, яке мене переслідуватиме роками.

Поки я, захоплений, витріщався на обличчя Клари, вона розповідала мені про себе й про свою першу зустріч із книжкою Хуліана Каракса. Клара випадково натрапила на цей твір у невеличкому містечку на південному сході Франції. Її батько — провідний юрисконсульт при кабінеті міністрів Каталонії — напередодні громадянської війни завбачливо відіслав дружину та доньку за кордон, хоча деякі його знайомі вважали, що побоювання чиновника безпідставні і в Барселоні нічого не трапиться. Іспанія, колиска християнської цивілізації і місце її найвищого розвитку, ніколи не відзначалася варварством. Були, звичайно, анархісти — диваки, які їздили на велосипедах та хизувалися штопаними шкарпетками, — але ж такі, певна річ, далеко у своїх безчинствах не підуть. Одначе Кларин батько стверджував: люди ніколи не бачать самих себе у дзеркалі, не бачать у власному оці й колоди, тим паче в добу війни. Він добре знав історію й розумів, що про майбутнє краще дізнаватися з того, що відбувається на вулицях, фабриках, у казармах, аніж з ранкових газет. Протягом кількох місяців він щотижня писав листи дружині та доньці; спершу він надсилав їх зі свого кабінету, що на вулиці Діпутасьйон, та перегодом його листи надходили вже без зворотної адреси. Він писав їх таємно, з камери у замку Монжуйк; ніхто не знав, коли він туди потрапив, але звідти він, як і багато інших, ніколи вже не вийшов.

Кларина мати читала листи вголос, ледве стримуючи сльози; вона пропускала цілі абзаци — дочка це розуміла, хоча не могла бачити листів. Коли мати засинала, Клара вмовляла свою кузину Клодетту перечитати їй листа з початку й до кінця. Ось так, чужими очима, Клара й читала батькові послання. У її власних очах ніхто не бачив ані сльозинки — навіть коли перестали надходити листи, навіть коли війна змусила родину боятися найгіршого.

— Мій батько від самісінького початку знав, що станеться, — говорила Клара, — однак волів залишитися разом зі своїми товаришами, бо вважав це за свій обов’язок. Він приплатив життям свою відданість їм, а вони... коли настав час, вони зрадили його. Ніколи нікому не довіряй, Даніелю. Особливо людям, яких любиш найдужче. Саме вони завдадуть тобі найболіснішого удару.

Вона промовила ці слова з непохитною переконаністю, яка, здавалося, прийшла, до неї після років самотніх роздумів. Я ж, у нестямі від радості, губився в її порцелянових очах, слухаючи її міркування про речі, яких сам на той час іще не міг збагнути. Вона описувала людей, пейзажі, предмети, яких ніколи не бачила й не могла бачити, — але точності її описів могли б позаздрити фламандські майстри; у моїй уяві поставали відтінки голосів, текстура речей, ритм кроків...

Клара згадала домашнього вчителя, який давав уроки їй та Клодетті протягом їхнього перебування у Франції. То був чоловік років п’ятдесяти; він любив хильнути і мав войовничу переконаність у тому, що кров’яна ковбаса та інші делікатеси з вудженої свинини є чудодійними ліками проти подагри та порушень кровообігу. Дівчата прозвали його «мсьє Рокфор» — через специфічний аромат, що він поширював навколо себе, незважаючи на ванни з одеколону, в яких, бідолаха маринував свій раблезіанський скелет. Утім, мсьє Рокфор відзначався витонченим смаком і славився як знавець літератури; він вихвалявся, що може декламувати «Енеїду» Верґілія латиною без щонайменшого акценту. Замолоду він раз на місяць подорожував до Парижа, щоб приправити свою ерудицію останніми літературними новинками, повештатись по музеях і, як подейкували, провести кілька ночей в обіймах німфочки, яку він називав «мадам Боварі», хоча звали її Ортанс, а її літературні здібності можна було оцінити двадцятифранковою банкнотою. Під час цих пізнавальних мандрівок мсьє Рокфор нерідко навідувався до букіністичного сховища, розташованого біля собору Паризької Богоматері. Саме там він одного вечора випадково натрапив на роман невідомого автора на ім’я Хуліан Каракс. Стояв 1929 рік.

Завжди охочий до всього новенького, мсьє Рокфор купив цю книжку, сподіваючись поласувати нею в потязі по дорозі додому. Назва була багатообіцяючою — «Червоний будинок». На зворотному боці обкладинки красувався розмитий портрет автора: чи то світлина, чи то рисунок вугільним олівцем. Згідно з біографічними відомостями, мсьє Хуліан Каракс мав на той час двадцять сім років; народився він на початку XX століття у Барселоні, але мешкав у Парижі, писав французькою, а ночами працював тапером у якомусь барі. У видавничому рекламному оголошенні, написаному пишномовним стилем того часу, стверджувалося, що перед читачем «твір вражаючої сміливості, свідчення багатогранного та новаторського таланту, ціла віха у майбутньому європейської літератури». Далі в анотації йшлося, що роман, чудовий в цілому, має й окремі недоліки: «подекуди нагадує дешеву мелодраму... деякі сумнівної цінності елементи повільно й натуралістично смакуються...»; як на мсьє Рокфора, це якраз мало б додавати творові привабливості — стомлений класикою, учитель був не від того, щоб час від часу переглянути якусь кримінальну історійку або невибагливу будуарну інтрижку.