Андрій Кокотюха - Нейтральна територія

Під упаковкою лежав складений удвоє аркуш паперу. Ольга простягнула руку, торкнулася порожньої упаковки і одразу ж відсмикнула руку назад. Щось , у чому вона ще ніяк не могла розібратися, дуже налякало її у всьому цьому. Виникло, звідкись з глибини душі виповзло гостре і капосне бажання повернутися і втекти. Вголос обізвавши себе дурепою, долаючи, таким чином, недостойні бажання, Ольга рішуче взяла аркуш, висмикнувши його з-під упаковки так рвучко, що та звалилася з табуретки на підлогу. Як і підозрювала Ольга, це була записка, адресована тому, хто першим зайде до майстерні і знайде художника. Пробігши очима короткий текст, Ольга запхала записку в кишеню плаща і з незрозумілою для себе люттю почала шарпати Анатолія за плече.

— Дурень! Дурень якийсь! Дурень! — вона немов намагалася докричатися до втраченої Гончаренкової свідомості. — Ну що мені з тобою робити, дурню такий! — Вона справді не знала, як треба діяти в подібних ситуаціях. І запитати нема в кого, телефону тут немає. До тями художник, ясна річ, приходити не збирався, Ольга відпустила його й од безсилля заплакала, і так, зі сльозами на очах, кілька разів ляснула Анатолія по щоках. Від ударів голова мотнулася, як лялькова. Схлипуючи, Ольга знову спробувала намацати пульс. Пальці вловили дуже слабкі, майже нечутні удари. Отже, ще живий. Ще можна врятувати.

— Зачекай… Я скоро…

Ольга вибігла з дому. Селище справді виявилося нежилим, крики не привертали нічиєї уваги. Весь час, поки Ольга бігла до траси, вона озиралася, наче перевіряючи, на місці будинок чи провалився разом з художником і його проблемами в тартари. Усі її думки зайняла записка. Вона якось одразу вивчила напам’ять цей текст, і він повторювався у неї в голові, мов нав’язлива шлягерна мелодія.

Я більше не можу. Він повернувся. Життя нестерпне, у смерті шукаю спокою. Винних у тому, що я зробив, нема. Тільки Він. І підпис «Гончаренко». Судячи з почерку, рука тремтіла. Або п’яним писав, або… Ні, інших варіантів бути не може. Заглушив свої незрозумілі страхи горілкою, — а, може, вона їх і спричинила! — накарлякав записочку, снодійного жменю — ковть, а зверху горілкою. Просто і ефективно. Перевірено роками. Бажання легкої смерті. Померти уві сні багато хто хоче. Без особливих мук, безболісно й тихо. Та до подібного рішення просто так, сп’яну, не приходять. Випив він радше для хоробрості, і смерті боявся менше, аніж таємничої істоти, названої в записці безіменним «Він». Що ж це тоді таке, якщо воно — інакше Ольга назвати не могла, — страшніше за смерть? Відповідь буде лише в тому випадку, якщо вдасться витягти автора записки з того світу.

Ольга вибігла на трасу. Вона лежала паралельно залізничному полотну, розділяла їх лише лісосмуга. Машин, як на лихо, не було, Ольга з безсилої злості тупнула ногою. Немов відгукнувшись на такий сигнал, здаля замаячила легковичка. Ольга рішуче стала посеред дороги, розставила ноги, міцніше впираючись ними у мокрий брудний асфальт, і почала махати руками, збоку скидаючись на вітряк. Машина наближалася, тепер можна було впізнати в ній стареньку «шевроле». Водій спробував оминути жінку, та Ольга кинулася навперейми і ледь не втрапила під колеса. Гальма вереснули, наче обварений крутим окропом собака. Ольга сперлася руками на мокрий капот, збираючись не пускати машину далі.

— Туди твою мать, ну якого ж хєра!

Водій вискочив зі свого боку, пасажир — зі свого. Обидва мали явний намір якщо не вбити нахабну бабу, то покалічити. Не даючи їм оговтатися, Ольга закричала, ледь не оглухнувши від власного крику:

— Людина помирає! В лікарню треба!

Істеричне волання, розтріпаний вигляд жінки і головне — скажений блиск очей подіяли. Водій, коротко стрижений брюнет, стис їй лікоть, притягнув до себе впритул.

— Хто і де? Тільки бігом!

— Поїхали! Дорогу покажу!

Коли машина гальмонула біля потрібного будинку, Ольга для чогось відзначила, що вона йшла довше. Мужчини діловито пройшли до будинку, в майстерні пасажир, товстенький чоловік років сорока, понюхав повітря, заявив діловито:

— Ясно, на що хворіє. Тут від самого перегару ласти загорнути запросто. Взяли, куме.

За п’ять хвилин Анатолій Гончаренко вже лежав на задньому сидінні «шевроле». Ольга примостилася там-таки, поклавши його голову собі на коліна.

— Двері замикати не треба? — брюнет, завівши мотор, повернувся до Ольги. — Так лишимо?

— Красти тут нема чого! Ключа шукати довго! Погнали, хлопчики, помре ж людина!