Андрій Кокотюха - Нейтральна територія

Він малював страхи.

Не монстрів на павучих ногах, не триголових щурів — щурі! — не вампірів і мертвяків. Страх — це відчуття, знайоме кожному, і не боязнь чогось конкретного, щурів, наприклад, — знову щурі! — а страх узагалі, страх як інстинкт, найсильніше людське відчуття. І в роботах, вивішених на стінах, кожен бачив свій, ні з чим незрівнянний і неповторний страх. Гончаренко говорив з тими, хто дивився на його роботи, не проглядав на ходу, а саме дивився, їхньою мовою. Кошмар відступає, якщо про нього говорити вголос. Не йде зовсім, а лише відступає. На який час. Мов налякані зненацька спалахом світла щурі — досить, чорт забирай, про щурів! — ховаються в нори, аби потім знову вибратися, коли стихнуть людські кроки.

Ольга вже знала, про що говоритиме з художником. Редактор чекає від неї інтерв’ю, тож нехай Гончаренко ховається від людей — вона поставила собі за мету розговорити його, викликати на відвертість. І тут вона заговорить про особисте: про страхи. Навіть якщо все не так, якщо вона помилилася у висновках, нехай він сам скаже їй про це. Подружки далі теревенили, їм справді по барабану. Однаково обговорюють голубизну вистав Віктюка, голоси й фігури естрадних співачок чи костюми кінозірок. Сухова три місяці веде рубрику «Богема на кухні», тому вважає себе знавцем, як сама заявила, «вивороту мистецтва», а Лідка Сиротюк — спец з приватного життя, обидві люблять пустопорожні теревені, які часто повторюють їхні статті, Ольга звикла вислуховувати їхні думки з будь-якого приводу, звикла навіть, що вони ображаються на людей, байдужих до їхніх суджень та висновків.

— Людина він цікава, я так думаю!

— Його зробили таким, зро-би-ли! Ти мені заплати, я тобі такою цікавою, блін, буду — сама ж про моє приватне життя статейку наваяєш! — Сухова глянула на Ольгу, явно шукаючи підтримки. — Ах, ново! Ах, сучасно! Нема нічого нового, нема!

Ольга одним ковтком спорожнила склянку, покрутила її в пальцях, глянула крізь скло на подругу.

— Чого сваритися, дівчатка? Ось коли в нас із вами вкладуть гроші…

Фразу не закінчила, картинно зробила великі очі, поставила склянку на столик.

— Добре, пішла я трудитися, а ви собі лайтеся.

— Настрій не робочий. Вогко, — Лідка витягла портмоне. — Може, ще кавусі? Вона гріє, гаряча.

— Тебе тільки кава і гріє, — Сухова промовляла подібні фрази автоматично, з віком таким активним жінкам важко приховувати певну сексуальну стурбованість. — Тут погана кава, — вона потяглася по чергову цигарку. — Краще якийсь алкоголь. Воно здоровіше.

— Мені на сьогодні досить, — Ольга підвелася. — Йдемо? Чи ви сидите?

Лідка сховала портмоне назад до кишені.

— Чому воно так: хочеш напитися, а тут елемент деструкції? І тягне до спиртного, а як подумаєш, що в цей час хтось правильний пахає, як коняка, так одразу совість ворушиться.

— Ага, Олька в нас — ходяча совість, — Сухова теж підвелася, застібнула пальто. — Добре художникові Гончаренку — п’є собі і не озирається. Пиши тут про нього статті, рви пупа…

— Кожен по-своєму художник. Навіть слюсар-сантехнік, — Ольга заховала цигарки. — Так що, подруго, право пити є в кожного.

У дачний сезон, з травня до середини вересня, брудно-зелені вагони електричок звільнялися в цьому місці від городників та садівників-любителів. Інші дні року платформа була порожньою, незатишною і нагадувала бетонну пристань. Сіяв лінивий березневий дощик, лінивий тому, що ліньки йому перестати, а розганятися до справжнього повноцінного дощу йому теж не хочеться. Ольга поправила стоячий комір плаща, пройшлася пальцем по краях коричневого берета, щільніше вмощуючи його на голові і забираючи під нього непокірні пасма волосся, що вирішили вибратися на свіже повітря, закурила. Знічев’я вони з Суховою часто теревенили про погоду, вірніше, про переваги однієї пори року над іншою. Сухова оспівувала літню спеку: «Як на жінок витріщаються мужики влітку, ну ні, ну поглянь же! Їх можна брати голими руками, викручувати і викидати! Вони ж улітку працювати не здатні, не здат-ні!» А Ольга любила пізню осінь та ранню весну, сльоту й порожню похмурість пейзажів, коли все довкола таке, яким створене: оголене, крикливе і негарне. Ще — самотнє. Років десять тому вона легко погодилася б із Суховою, та віднедавна саме цей дощик, саме мокрі дерева й багнюка довкола повністю визначали її душевний стан. «Мужика тобі треба, му-жи-ка!» — Сухова вперто підбивала мотнути влітку ближче до моря чи взагалі до будь-якої води, біля якої насипано пісочок для пляжу. Та Ольга завжди брала відпустку в листопаді. Стоп, не завжди. Останні чотири роки, якщо вже рахувати точно.