Андрій Кокотюха - Нейтральна територія

Брюнет слухняно натиснув на газ, і «шевроле» рвонула, мов на автоперегонах.

— Куди їдемо?

— До лікарні, — брюнет увімкнув двірники — дощ підсилився. — Тут ми ні хріна не знаємо, будемо шукати червоний хрестик — час пройде. До Києва за сорок хвилин домчимо, той самий час.

Ольга відчула себе дуже стомленою, аби сперечатися. Вона примружила очі, а пальці вкотре пошукали пульс у Анатолія. Поштовхи дуже слабенькі, та Гончаренко поки що живий. Поки що.

— Учора його перевели до палати, так що можете спробувати побалакати. Тільки він не хоче.

— Чого не хоче?

— Нічого. Розмовляти, їсти, пити. Жити, між іншим, теж.

— А це нормально для суїцидників?

— Як сказати… Я їх стільки перебачив… Одних пробиває на базікання, цілі сповіді вислуховувати доводиться, годинами не замовкають. А буває — бачити нікого не хочуть, соромно їм. Ваш порятований мене взагалі прогнав. У принципі, його право. До самогубців ходять психіатри, але тут від бажання хворого все залежить. Заявить такий: «На біса мені той психований доктор! Я вам псих, чи що?»

Психіатрові на вигляд було тридцять п’ять років, звали його Романом. Ольга поцікавилася, як по батькові, а він сказав, що по батькові свого терпіти не може, і коли їй не важко, хай зве його на ім’я. Можете Ромою, Ромкою чи Ромочкою. Вони сиділи в кабінеті завідувача терапевтичним відділенням, якого звали Фідель Васильович. Народився він у рік, коли Куба гуркотнула революцією, і симпатики Кастро назвали свого первістка на його честь. Якщо йому вірити, тоді в одному пологовому будинку з’явилося на світ відразу троє Фіделів і одна Фіделіна, причому один — Фідель Наумович. На відміну від Романа, терапевт дуже любив сполучення своїх імені та по батькові, так його почали називати з дитячого садочка. Тепер він вийшов у справах, лишивши журналістку під опікою приятеля.

У реанімації Гончаренко пролежав чотири доби. Туди, певна річ, нікого не пускали. За цей час Ольга потрапила на першу шпальту власної газети, її фото на фоні лікарні вмістили під заголовком «Відома журналістка не дала померти відомому художникові». Як виявилося, Роман читав цю статейку.

— До нього так ніхто й не приходив?

— Нікого не було. Ви ж зв’язувалися з рідними?

— Дізналася телефон дружини. Та сказала — нічого дивного і попросила дати їй спокій. А більше нікого знайти не вдалося. Він взагалі жив відлюдником.

— Йому розповіли про вас. Він вислухав байдуже. Сказав лиш: «Лізуть усі не в свої справи». Дуже вдячний пацієнт. Так що не чекайте радісних криків і вдячних сліз.

— Я прийшла не по «спасіба». Хочу дізнатися, чому він це зробив. Записка дуже дивна.

— Чому? Стандартний текст прощального послання самогубця.

— А кого звинувачує? Якійсь таємничий «він», та ще й з великої літери, котрий невідомо звідки повернувся. І чим цей «він» міг так дістати людину, котра віднедавна спілкується лише з вузьким колом осіб.

— Мене більше інше переймає: як ваш художник примудрився вижити після жмені сильного снодійного, зробленого не на модних нині травах, а на справжнісінькій хімії, та ще й запитого горілкою. Звичайно від такого композиту довго не тримаються.

— Міліція знайшла в смітнику біля будинку багато порожніх упаковок. Гончаренко приймав снодійне регулярно, великими дозами і грошей не шкодував, міг просто звикнути. Як Гришка Распутін привчав себе до отрути. І пив він багато, так що снодійне та алкоголь стали частиною його організму. Медицина таке припускає.

Роман знизав плечима.

— Не знаю, чому, але мене хворий Гончаренко дуже цікавить. Він, як вам пояснити, потенційний суїцидник. Якось я хотів навіть книжку про схильність до самогубств писати, досліджував це питання. Тільки, — він посміхнувся, — видавати нема кому. Зараз, до речі, відсоток суїциду зріс до ненормального, — Ольга відзначила, що лікар сідає на улюбленого коника, він навіть засовався на стільці, влаштовуючись зручніше. — 3 одного боку, цілком типова поведінка: розлад у родині, пияцтво, що переростало в алкоголізм, депресії, можливо, творча криза…

— Це відпадає, виставка на «ура» гримить. Навпаки, він мусить відродитись.

— Як бачимо, не відродився. Щось у всьому цьому є незвичайне. Що — поки сказати не можу. Треба добре придивитись. Для вас він, я так розумію, газетна сенсація.

— Зовсім ні. Тут курити можна?

— Курити? У храмі здоров’я? — Роман зробив страшні очі. — Фідель розгромить нас, як казарми Монкадо і весь американський імперіалізм. Але ж ми з вами знаємо, — палець психіатра багатозначно націлився в стелю, — що цей проклятий імперіалізм розкладає нашого провідного терапевта зсередини, — він висунув верхню шухляду стола, видобув з неї почату пачку «Мальборо», з робленою гидливістю взяв її двома пальцями, — великим і вказівним, — і помахав перед носом співбесідниці. — Ні щоб курити рідні гаванські сигари, він, підлий ренегат, сповідує американський спосіб життя. Тому закуримо і ми, назло йому, — пальці розімкнулися, пачка впала на дно, шухляда засунулась, з кишені свого халата Роман витяг «Приму-люкс». — Не насмілюся запропонувати дамі…