Стівен Кінг - Відродження

— Вітаю, містере Стемпер. Джеймі Мортон. Я великий фанат ваших ранніх робіт. — Я простягнув руку.

Він її не потиснув.

— Не знаю, чого ви хочете, але містера Джейкобза ніхто не повинен турбувати. У нього багато роботи, і він погано почувається.

— Ви маєте на увазі Пастора Денні? — спитав я. (Ну… радше підколов.)

— Проходьте в кухню. — Голос був теплий і розкотистий, як у хрещеного батька соулу [129] Титул американського співака в жанрі соул Джеймса Брауна. , але обличчя промовляло: «Таким, як ти, місце тільки в кухні».

Та я був і не проти, кухня справді підходила для таких, як я, та не встиг він провести мене туди, як інший голос, добре мені знайомий, вигукнув:

— Джеймі Мортон! А ти й справді з’являєшся в найсприятливіший час!

Він спустився у вестибюль, трохи накульгуючи й хилячись на правий борт. Його волосся, тепер майже повністю сиве, потроху відступало від скронь, оголяючи дуги лискучого черепа. Блакитні очі, однак, дивилися пронизливо, як і раніше. Губи розійшлися в усмішці, яка (принаймні на моє око) видавалася мало не хижацькою. Він пройшов повз Стемпера з таким виглядом, наче здорованя й не було зовсім, простягаючи до мене праву руку. Того дня на ній не було жодної обручки, хоча на лівій одна виднілася: проста золота смужка, тонка і вкрита подряпинами. Я був певен, що її пара покоїлася під землею на цвинтарі в Гарлоу, на пальці, що тепер був кісткою, не більше.

Я потис йому руку.

— Далеко ми заїхали від Талси, правда ж, Чарлі?

Він закивав, енергійно трясучи мою руку, наче політик, який сподівався здобути голос виборця.

— Далеко, дуже далеко. Скільки тобі років, Джеймі?

— П’ятдесят три.

— А твої рідні? Вони здорові?

— Я з ними нечасто бачуся, але Террі досі живе в Гарлоу, перебрав на себе мазутний бізнес. У нього троє дітей, двоє хлопчиків і дівчинка. Уже повиростали. А Кон досі витріщається на зірки на Гаваях. Енді не стало кілька років тому. Інсульт.

— Дуже прикро це чути. Але ти маєш пречудовий вигляд. У розквіті сил.

— Ти теж. — То була нахабна брехня. На думку спало три пори життя Великого американського самця: молодість, зрілість і класний, бляха, вигляд. — Тобі вже, певно… скільки? Сімдесят?

— Майже. — Він усе ще торсав мою руку. Хватка була міцна, але під шкірою вчувалося легке тремтіння. — А як там Г’ю Єйтс? Ти досі на нього працюєш?

— Так. І він у повному порядку. Чує, як шпилька падає в сусідній кімнаті.

— Прекрасно. Прекрасно. — Нарешті він відпустив мою руку. — Еле, нам із Джеймі є про що поговорити. Ти не міг би принести нам лимонаду? Ми будемо в бібліотеці.

— Ти ж не будеш перевтомлюватися, нє? — Стемпер роздивлявся мене з недовірою й неприязню. «Він ревнує, — подумав я. — Відколи скінчився останній тур, він неподільно володів увагою Джейкобза, і його тільки таке влаштовує». — Тобі потрібні сили для роботи.

— Я не втомлюся. Зустріч із давнім другом — найкращий енергетик. Джеймі, ходімо зі мною.

Він повів мене центральним коридором, повз їдальню, довжелезну, як пулманівський вагон, ліворуч, та одну-дві-три вітальні праворуч, і середня з них була оздоблена люстрою, більше схожою на залишки реквізиту від зйомок «Титаніка» Джеймса Кемерона. Ми пройшли через ротонду, де відполіроване дерево поступалося полірованому мармуру і наші кроки розлягалися відлунням. День був теплий, але в домі панувала затишна прохолода. Я чув шовковистий шепіт кондиціонерів, і стало цікаво, скільки коштує охолоджувати такий будинок у серпні, коли температуру повітря не назвеш ледь теплою. Та, згадавши майстерню в Талсі, я подумав, що, певно, дуже мало.

Бібліотека виявилася круглою кімнатою на дальньому кінці будинку. На вигнутих полицях стояли тисячі книжок, але я не уявляв, як хтось взагалі може тут читати — через краєвид. Уся західна стіна була скляною, і погляд милували велетенські обшири долини Гудзону, довершені кобальтовою річкою, що виблискувала вдалині.

— Зцілення — вигідна справа. — Мені знову згадалася Козяча гора, той гральний майданчик за зачиненою брамою, яка захищала багатіїв од таких селюків, як сім’я Мортонів. Деякі краєвиди можна купити лише за гроші.

— В усіх розуміннях, — кивнув Джейкобз. — Нема потреби запитувати, чи ти досі вільний від наркотиків. Це видно з твого кольору обличчя. І очей. — Нагадавши таким чином про те, що я перед ним у боргу, він запросив мене сісти.

Тепер, зустрівшись із ним віч-на-віч, я не знав, як і з чого розпочати. Та й не хотів цього робити в очікуванні помічника, Ела Стемпера, який тепер за сумісництвом працював ще й дворецьким та мав от-от принести лимонад. Але виявилося, що це не проблема. Не встиг я вигадати якусь безглузду тему для балачки, щоб згаяти час, як зайшов колишній співак «Во-Лайтс», ще сердитіший на вигляд, ніж зазвичай. Тацю він поставив на столик із вишневого дерева між нами.