Стівен Кінг - Відродження

— Джеймі.

Я обернувся на нього. Його щоки вже наче порожевіли, але зовсім трохи.

— Більше ніколи не згадуй при мені його імені. Ніколи. Згадаєш — і більше тут не працюватимеш. Це зрозуміло?

Мені було зрозуміло. Але це не означало, що я так просто все облишу.

Одного недільного ранку на початку серпня 2009-го ми з Бріанною Донлін переглядали в ліжку некрологи. Завдяки тим фокусам-покусам, які знають лише істинні фанати комп’ютерів, Брі зібрала повідомлення про смерті з дюжини великих американських газет і впорядкувала їх за алфавітом.

Ми вже не вперше робили це за таких приємних обставин, але обоє розуміли, що наближаємося до останнього разу. У вересні вона мала поїхати в Нью-Йорк, проходити співбесіди на посади у сфері інформаційних технологій на таких фірмах, де на початковому рівні платили шестизначні суми й більше (у діловому щоденнику в неї вже було записано олівцем дати чотирьох таких інтерв’ю), а в мене були власні плани. Але час, який ми провели разом, був для мене корисний у багатьох розуміннях, і я не мав причин не повірити їй, коли вона сказала, що їй теж було добре.

Я не перший серед чоловіків, хто тішився розвагами з жінкою, наполовину молодшою за себе, і якщо ви скажете, що старий дурень — це вдвічі гірше, ніж просто дурень, а старий цап — удвічі гірше, ніж просто цап, я з вами не сперечатимусь. Але іноді добре мати такі зв’язки, принаймні ненадовго. Ми не прив’язувались одне до одного і не плекали жодних ілюзій, що це затягнеться. Просто так сталося, і перший крок здійснила Бріанна. Минуло три місяці після наметового служіння в окрузі Норріс і чотири — відколи ми почали свою комп’ютерну розвідку. Довго мене переконувати не довелося, особливо коли одного вечора вона вислизнула з блузки й спідниці.

— Ти точно цього хочеш? — спитав я.

— Абсолютно. — Вона сяйнула білозубою усмішкою. — Скоро я піду у великий широкий світ, і краще вже до кінця розібратися зі своїми почуттями до татка.

— Твій татко теж був білим екс-гітаристом?

Це її розсмішило.

— Джеймі, вночі всі коти сірі. То ми займемося цим чи ні?

Ми зайнялися, і це було шалено. Я збрешу, якщо скажу, що її молодість мене не збуджувала (їй було двадцять чотири), і також збрешу, сказавши, що завжди міг витримувати її темпи. Розтягнувшись біля неї тієї першої ночі, доволі виснажений після другого раунду, я спитав, що б на це сказала Джорджія.

— Від мене вона не дізнається. А від тебе?

— Нє-а. Але Недерленд — маленьке містечко.

— Це правда, у маленьких містечках шила в мішку не сховаєш. Ну, якщо вона зі мною про це заговорить, я нагадаю їй, що колись вона у Г’ю Єйтса не лише бухгалтерію вела.

— Що, серйозно?

Брі захихотіла.

— Ви, білі хлопці, такі дурненькі буваєте.

Тож тепер, поставивши з її боку ліжка каву, а з мого — чай, ми спиралися на подушки, а між нами стояв її ноутбук. Літнє сонце (вранішнє, завжди найкраще) креслило прямокутник на підлозі. Брі була вдягнена в мою футболку й більш нічого. Її коротке волосся пухнатилося навколо голови шапочкою.

— Ти вже й без мене добре впораєшся, — сказала вона. — Ти прикидаєшся комп’ютерно безграмотним, мабуть, для того, щоб тримати мене там, де вночі можна зручно тицьнути ліктем. Але користуватися пошуковиком — це не ядерна фізика. Та й матеріалу ти вже набрав достатньо, хіба ні?

По суті, так і було. Ми почали з трьох імен, які взяли на сторінці «Свідчення чудес» веб-сайту Ч. Денні Джейкобза. Очолював список Роберт Райверд, хлопчик, зцілений від м’язової дистрофії в Сент-Луїсі. До цих трьох Брі додала ще тих, у яких я був впевнений, із наметового служіння в окрузі Норріс. Наприклад, Ровену Мінтур, чиє раптове одужання важко було заперечити. Якщо та хитка хода до чоловіка зі сльозами на очах була грою, то вона заслуговувала на «Оскар».

Брі відстежила «Тур зцілення й відродження» під проводом пастора Денні Джейкобза від Колорадо до Каліфорнії. Загалом десять зупинок. Разом ми дивилися нові відео з YouTube, викладені на сторінку «Свідчення чудес», — з ентузіазмом морських біологів, які вивчають нещодавно відкритий новий вид риб. Ми сперечалися щодо правдивості кожного (спочатку в моїй вітальні, потім у цьому самому ліжку) і зрештою поділили їх на чотири категорії: повна туфта, ймовірна туфта, нема певності та важко не повірити.

У цьому процесі поступово вималювався головний список. Того сонячного серпневого ранку в спальні моєї квартири на другому поверсі в ньому було п’ятнадцять прізвищ. Людей, у чиєму зціленні ми на дев’яносто вісім відсотків були переконані, виокремлених із переліку, де фігурувало майже сімсот п’ятдесят можливих кандидатів. У цьому списку був Роберт Райверд, була Мейбел Джерґенз із Альбукерке, а також Ровена Мінтур і Бен Гікс, чоловік, який у наметі на ярмарку округу Норріс зірвав з себе шийний корсет і викинув милиці.