Стівен Кінг - Відродження

Нарешті Джейкобз оголосив, що цілющу силу доторку для одного вечора виснажено. Щодо цього не знаю, але він реально був виснажений. Смертельно змучений, якщо казати правду. Обличчя лишалося сухим, але сорочка спереду прилипла до грудей. Коли він ступив крок назад від вірянина, котрий ніяк не хотів іти, бо не дістав свого шансу (поза сумнівом, багато хто з них поїде за пастором до місця його наступного наметового служіння), то спотикнувся. Його підхопив Ел Стемпер, і цього разу Джейкобз прийняв поміч.

— Помолімося, — сказав Джейкобз. Він ніяк не міг віддихатися, і я мимоволі став переживати, що він знепритомніє чи в нього спиниться серце. — Віддаймо свою дяку Господові так само, як віддаємо Йому свої тягарі. А після того, брати й сестри, Ел, Девіна й «Вільшанки ґоспелу» проведуть нас піснею.

Він більше не намагався стати на коліна, однак це зробили присутні в наметі, включно з тими, хто, мабуть, і не сподівався, що зможе це ще раз зробити в земному житті. Рядами пройшовся повітряний шепіт одягу і майже заглушив блювотні позиви в мене за спиною. Я обернувся й встиг побачити зі спини картату сорочку Г’ю, що зникла в проході намету.

Вийшовши надвір, я побачив, що він стоїть під ліхтарем за п’ятнадцять футів від намету, зігнувшись навпіл, і спирається на коліна. Вечір став помітно прохолоднішим, і калюжа в нього під ногами злегка парувала. Поки я йшов, його тіло струсонув спазм і калюжа побільшала. Я торкнувся його руки, він сіпнувся і спотикнувся, мало не впавши у власне блювотиння, що зробило б нашу поїздку додому вельми пахучою.

Панічний погляд, з яким він повернувся до мене, нагадував тварину, яка втрапила у лісову пожежу. Та потім він заспокоївся і випростався, видобуваючи з задньої кишені старомодну ковбойську бандану. Витер нею рота. Рука помітно тремтіла. Обличчя було мертвотно-бліде. Частково цю блідість можна було приписати безжальному світлу ліхтаря, але не всю.

— Вибач, Джеймі. Ти мене налякав.

— Я помітив.

— Мабуть, я перегрівся. Ходімо звідси. Що скажеш? Змиємося перші.

Він рушив до «лінкольна». Я торкнувся його ліктя. Він відмахнувся. Ні, не так. Відсахнувся.

— А якщо на правду, що це було?

Відповів він не одразу, спочатку просто крокував до дальнього краю стоянки, де було припарковано його детройтський прогулянковий катер. Я йшов поряд із ним. Уже біля машини він поклав руки на запітнілий від роси капот, неначе шукаючи заспокоєння.

— Призматика. Уперше за довгий, довгий час. Я відчув її наближення, коли він зцілював того останнього, хлопця, який сказав, що після аварії його паралізувало нижче пояса. Коли він встав із візка, все раптом набуло різкості. Така ясність настала. Розумієш?

Я не розумів, але про всяк випадок кивнув. У нас за спинами віряни радісно плескали в долоні й на весь голос горлали «Як я люблю свого Ісуса».

— А тоді… коли Преп почав молитися… кольори. — Г’ю подивився на мене. Рот у нього тремтів, а сам він, здавалося, постарів років на двадцять. — Вони були яскраві, як ніколи. Через них усе наче розбилося на друзки.

Він простягнув руки й ухопив мене за сорочку, та так сильно, що відлетіло два ґудзики. То була хватка потопельника. Очі в нього були широко розплющені, у них застиг жах.

— Потім… потім усі ці друзки знову зійшлися докупи, але кольори ніде не ділися. Вони танцювали й вигиналися, мов полярне сяйво зимової ночі. А ті люди… то вже були не люди.

— А що? Що то було, Г’ю?

— Мурахи, — прошепотів він. — Велетенські мурахи, такі, мабуть, лише в тропічних лісах живуть. Коричневі, і чорні, і червоні. Вони витріщалися на нього мертвими очиськами, а та їхня отрута, мурашина кислота, скрапувала з їхніх ротів. — Він протягло й уривчасто вдихнув повітря. — Ще раз таке побачу — накладу на себе руки.

— Але ж це минулося, правда?

— Так. Минулося. Дякувати Богу.

Він витяг з кишені ключі та впустив їх на землю. Я їх підняв.

— Назад поведу я.

— Добре. Веди. — Він рушив до пасажирського сидіння, та потім глянув на мене. — Ти теж, Джеймі. Я обернувся на тебе й побачив, що стою коло гігантської мурахи. Ти повернувся… подивився на мене…

— Ні, Г’ю. Я ледве помітив, як ти вийшов.

Та він наче й не чув.

— Ти повернувся… ти подивився на мене… і, здається, спробував усміхнутися. Навколо тебе грали кольори, але твої очі були мертві, як і в них усіх. А рот був повен отрути.

Він замовк і не промовив більше ні слова, аж поки ми не під’їхали до великих дерев’яних воріт перед «Вовчою пащею». Вони були зачинені, і я саме збирався вийти з машини, щоб відчинити.