Стівен Кінг - Відродження

Він підняв праву руку. На підмізинному пальці зблискував ще один товстий золотий обідець. Публіка вибухнула аплодисментами й криками «алілуя». Я все намагався зрозуміти, у чому сенс цього всього, але не виходило. У наметі зібралися люди, які щодня використовували комп’ютери, щоб зв’язуватися з друзями й здобувати порцію новин, люди, що сприймали погодні супутники й трансплантацію легень як належне, люди, що надіялися прожити на тридцять-сорок років довше, ніж їхні прадіди. І ось вони велися на історію, супроти якої Санта й Зубна фея видавалися суворим реалізмом. Він годував їх лайном, і вони були в захваті від цього. У мене виникло тривожне відчуття, що він і сам відчував кайф, а то було ще гірше. То був не той чоловік, якого я знав у Гарлоу, і не той, що прихистив мене в Талсі. Хоча я згадав, як він повівся з розгубленим і згорьованим фермером, батьком Кеті Морз, і мусив зізнатися собі, що вже тоді той чоловік був на шляху до цього.

«Не знаю, чи він ненавидить цих людей, — подумав я. — Але зневажає він їх на сто відсотків».

А може, й ні. Може, йому просто було по цимбалах. Начхати на все, крім того, що опиниться в кошику для пожертв наприкінці шоу.

А тим часом він провадив свої свідчення. Гурт заграв на тлі його виступу, ще більше розігріваючи юрбу. «Вільшанки ґоспелу» погойдувалися й плескали в долоні, а публіка приєдналася до них.

Джейкобз розказував про перші непевні зцілення за допомогою обручок двох шлюбів — мирського й священного. Про те, як усвідомив, що Господь хоче, щоб він доносив звістку любові й зцілення до ширшого загалу. Про свої неодноразові заяви (навколішки, в агонії), що він не гідний. Відповідь Бога про те, що Він би нізащо не обдарував його обручками, якби це було так. Джейкобз подав усе це в такому вигляді, наче вони з Богом вели довгі розмови на ці теми в якійсь небесній кімнаті для курців — пахкаючи люльками й роздивляючись лагідно спадисті схили райських пагорбів.

Мені дуже не подобався його теперішній вигляд — те вузьке обличчя директора школи й синій вогонь очей. І чорне пальто було теж гидким. Атракціоністи називали такі пальта хохмопіджачками. Принаймні це я засвоїв, коли працював помічником Джейкобза в шоу «Портрети блискавкою» в парку розваг «Белз».

— Помоліться зі мною, — попросив Джейкобз і впав на коліна, на мить скривившись від болю. Ревматизм? Артрит? «Пасторе Денні, зціліть себе», — подумав я.

Публіка знову гучно зашурхотіла одягом й екзальтовано замурмотіла, стаючи на коліна. Ті з нас, хто стояв у задній частині намету, вчинили так само. У мені щось противилося цьому — навіть для такого відступника від методистської віри, як я, вся ця бодяга смерділа шоубізнесовим блюзнірством. Але чого мені тієї миті хотілося найменше, то це привернути його увагу, як тоді, в Талсі.

«Він врятував тобі життя, — подумав я. — Краще не забувай про це».

Правда. І всі подальші роки були хорошими роками. Я заплющив очі, не для молитви, а від розгубленості. Я шкодував, що приїхав, але насправді вибору в мене не було. Уже не вперше мені стало жаль, що я попросив тоді Джорджію Донлін зв’язати мене з дочкою, підкутою в комп’ютерах.

Але запізно.

Пастор Денні молився за всіх присутніх. Він молився за хворих, які не можуть вийти з дому, але хотіли б бути тут, з нами. Молився за чоловіків і жінок доброї волі. За Сполучені Штати Америки й за те, щоб Господь обдарував її очільників Своєю мудрістю. Потім він перейшов ближче до діла й помолився за те, щоб Господь явив Свою цілющу силу через його руки й святі обручки, згідно з волею Його.

А гурт усе грав.

— Чи є серед вас ті, хто потребує зцілення? — спитав він, із зусиллям і гримасою спинаючись на ноги. Ел Стемпер хотів було вийти вперед, щоб допомогти йому, але Джейкобз махнув колишньому співаку соулу, щоб лишався на місці. — Чи є серед вас люди з важкими тягарями, які вони радо скинули б, та недугами, від яких воліли б звільнитися?

Зібрання погодилося — і гучно, — що це саме так. Візочники та хроніки в перших двох рядах дивилися пильно й захоплено. Так само, як і ті, що були в задніх рядах: багато людей були на вигляд змученими і смертельно хворими. Були там і бинти, і каліцтва, і кисневі маски, і всохлі кінцівки, і скоби. Були й такі, що безпорадно посмикувалися й погойдувалися, поки їхній ушкоджений мозок танцював осатанілу джиґу в черепі.

Девіна й «Вільшанки ґоспелу» заспівали «Ісус каже — прийди», м’яко, наче весняний вітерець віяв із пустелі. Наче за помахом чарівної палички, звідкілясь вигулькнули помічники в напрасованих джинсах, білих сорочках і зелених жилетах. Дехто вже шикував посеред проходу в чергу тих, хто сподівався на зцілення. Інші зелені жилети ( багато інших) курсували в натовпі з плетеними кошиками для пожертв, такими великими, що більше нагадували кофри. Я чув дзеленчання монет, але воно було нечастим, спорадичним, більшість людей у наметі кидали складену «зелень» — на неї атракціоністи кажуть «вкид». Жінці, яка говорила чужими мовами, допоміг підвестися й сісти на складаний стілець її хлопець (чи чоловік). Волосся в неї розпатлалося й звисало пасмами на розчервоніли щоки, вид був екзальтований, а піджак костюма — вимащений брудом.