Стівен Кінг - Відродження

— Сам знаю не більше, ніж ви.

Він підморгнув мені, наче хотів сказати: ми обидва чудово знаємо, що ти брешеш, — і махнув рукою, щоб я проїжджав.

Перш ніж дорога зробила перший поворот, я встиг побачити в дзеркало заднього виду, як він бере свій бейґл, хряскає заднім бортом «такоми» й сідає за кермо.

І все. Роботі кінець.

Якби ж я міг сказати те саме.

Джейкобз поволі й обережно спустився з ґанку мені назустріч. Лівою рукою він спирався на ціпок. Рот у нього перекосило ще сильніше, ніж колись. На парковці я побачив одну-єдину машину. І одразу ж її впізнав: маленький охайний «Субару Аутбек» із наліпкою на задньому борті: «ВРЯТУЄШ ОДНЕ ЖИТТЯ — І ТИ ГЕРОЙ. ВРЯТУЄШ ТИСЯЧУ — І ТИ МЕДСЕСТРА». У мене все опустилося всередині.

— Джеймі! Який я радий тебе бачити! — «Бачити» вийшло як «башити». Він простягнув мені руку, в якій не було ціпка. Йому це далося з помітним зусиллям, однак я все одно її не потиснув.

— Якщо Астрід тут, вона мусить поїхати, негайно, — різко промовив я. — І не думай, що я блефую, бо доведу тобі, що це не так.

— Джеймі, спокійно. Астрід за сто тридцять миль звідси, потроху одужує у своєму затишному гніздечку на півночі Рокленда. Однак її подруга Дженні люб’язно погодилася допомагати мені, поки я завершую свою працю.

— Я чомусь сумніваюся, що це має щось спільне з люб’язністю. Виправ мене, якщо я помиляюся.

— Ходімо всередину. Тут така задуха. Пізніше поставиш свою машину на паркувальний майданчик.

Навіть спираючись на ціпок, Джейкобз дуже повільно долав сходи ґанку, а коли похитнувся, мені довелося його підхопити й підтримати. Рука, за яку я його взяв, була на дотик не набагато товща за кістку. Коли ми зійшли на горішній майданчик, він засапався і дуже важко дихав.

— Мені треба перепочити, — видихнув він і впав у шейкерівське крісло-гойдалку [167] Виразний стиль меблів, розроблений общиною шейкерів, протестантської релігійної секти, якому притаманні принципи простоти, зручності в корис-туванні й прямих ліній. , одне з тих, що були розставлені вздовж ґанку.

Я сів на поруччя й уважно на нього подивився.

— А де Руді? Я думав, він твій медбрат.

Джейкобз подарував мені свою дивну усмішку, ще кособокішу, ніж раніше.

— Невдовзі після сеансу, який я провів із міс Содерберг у східній залі, Руді й Норма обоє подали заяви на звільнення. Джеймі, знайти нині хорошого помічника практично неможливо. За винятком присутнього тут, звісно.

— Тому ти найняв Ноултон.

— Так. І, повір мені, не схибив. Вона більше забула про догляд за хворими, ніж Руді Келлі коли-небудь взагалі знав. Дай мені, будь ласка, руку.

Я допоміг йому зіп’ястися на ноги, й ми зайшли всередину, у приємну прохолоду.

— На кухні є сік і випічка до сніданку. Бери все, що на тебе дивиться, і приходь до мене в головну вітальню.

На випічку я не повабився, але маленьку склянку апельсинового соку з карафки у велетенському холодильнику собі налив. А коли ставив її назад, то побіжно оцінив запаси й зрозумів, що їх вистачить днів на десять. На два тижні, якщо споживати ощадливо. Саме стільки ми повинні були тут прожити, чи потім я або Дженні Ноултон здійснимо набіг на крамницю в Ярмуті, найближчому містечку з супермаркетом?

Охоронець своє відпрацював. Медбрата Джейкобз замінив на медсестру (хоча це мене й не здивувало, зважаючи на його дедалі паскудніший стан здоров’я), а нової економки не брав, і це, серед іншого, означало, що Дженні мусила готувати їжу та, мабуть, міняти йому постіль. У готелі нас було троє. Принаймні так я тоді подумав.

Та виявилося, що четверо.

Північна стіна головної вітальні була з суцільного скла й відкривала вид на Лонґмедоу та Вершину неба. Тамтешньої халупини я не бачив, проте видно було залізну щоглу, що прохромлювала заволочене маревом небо. Я дивився на неї, і в голові складалися шматочки пазла… але повільно. Навіть тоді я ще не бачив усієї картини, а останній шматок, з яким вона б стала кришталевою ясною, тримав у себе Джейкобз. Я просто мусив усе зрозуміти, могли б дорікнути мені ви, усі ж деталі були на місці. Проте я гітарист, а не детектив, і що стосується здатності робити дедуктивні висновки, то я ніколи не був найспритнішим гончаком на псячих перегонах.

— То де Дженні? — поцікавився я. Джейкобз зайняв диван, а я вмостився навпроти нього у вольтерівському кріслі, яке спробувало проковтнути мене цілком.

— Зайнята.

— Чим?

— Поки що це не твоє діло, хоча невдовзі стане твоїм. — Джейкобз нахилився вперед, поклавши обидві руки на головку ціпка, дуже схожий на якогось хижого птаха. Такого, що вже зовсім скоро від старості не зможе літати. — У тебе є запитання. Джеймі, я розумію це краще, ніж ти думаєш. Розумію, що привела тебе сюди насамперед твоя допитливість. З часом ти матимеш відповіді, але, мабуть, не сьогодні.