Джордж Орвелл - 1984

Вінстон прокинувся й випростався. Його мучила відрижка – джин нагадував про себе.

Очі його ковзнули по сторінці. Виявляється, допоки він роздумував, рука машинально писала. Але тепер це були не колишні нерозбірливі карлючки. Перо його хтиво линуло по гладкому папері й виводило великими друкованими літерами:

Панічний жах охопив його, хоча писати таке нітрохи не небезпечніше, ніж почати вести щоденник. Йому кортіло вирвати списані сторінки й кинути все це.

Однак він не став цього робити, тому що розумів безглуздість такого вчинку. Не було ніякої різниці, написав він «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!» чи ні. Не було ніякої різниці, продовжить він щоденник чи ні. Поліція Думок все одно знайде його. Він зробив уже найсерйозніший злочин, з якого випливали всі інші. Навіть якби він ніколи не доторкнувся пером до паперу, злочин усе одно було скоєно. Вони називали це мислезлочинами, тобто злочинами думки, злочинами, які неможливо довго приховувати. Звичайно, можна хитрувати якийсь час, навіть кілька років, але рано чи пізно вони обов’язково схоплять тебе.

Схоплять вночі – заарештовували завжди вночі. Раптове пробудження, груба рука, що трусить тебе за плече, світло, що б’є в очі, кільце суворих облич навколо ліжка. У більшості випадків не було ні суду, ні повідомлення про арешт. Люди просто зникали, і неодмінно вночі. Ім’я вилучали з усіх списків, знищувалася будь-яка згадка про все, що ти будь-коли зробив, життя твоє заперечувалося й забувалася. Ти знищувався, пропадав, було заведено говорити – ВИПАРОВАНО. На мить Вінстон впав в істерику. Він почав писати швидко і неакуратно:

вони розстріляють мене і мене не хвилює чи вони розстріляють мене вб’ють пострілом в потилицю мене не хвилює геть Старшого Брата вони завжди вбивають пострілом в потилицю й мене не хвилює геть Старшого Брата…

Він відкинувся від столу, засоромившись себе, і поклав ручку. У наступну мить він здригнувся: у двері стукали… Уже! Вінстон причаївся, як миша, слабо сподіваючись, що людина, яка стукала, піде, але стукіт повторився. Найгірше в таких випадках зволікати. Серце його калатало, як барабан. Але обличчя завдяки багаторічній звичці, напевно, залишалося незворушним. Він підвівся і важко рушив до дверей.

Уже взявшись за дверну ручку, Вінстон побачив, що щоденник зостався на столі розкритим, весь списаний словами «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА». Букви були такими великими, що їх можна розгледіти з іншого кінця кімнати. Незбагненна дурість. Ні, думав він, шкода бруднити гарний кремовий папір. Він навіть у паніці не захотів закрити щоденник, доки сторінки не просохли.

Він зітхнув і відчинив двері. Одразу по тілу пройшла тепла хвиля полегшення. На порозі стояла тьмяна пригнічена жінка з рідким волоссям і зморшкуватим обличчям.

– Комраде, – заскиглила вона, – тож правильно мені почулося, що ви прийшли. Ви не можете зайти подивитися наш злив у кухні? Він засмітився, а…

Це була пані Парсонс – дружина сусіда по сходовій клітці. (Партія не дуже схвалювала слово «пані», всіх належало називати комрадами, але з деякими жінками це чомусь не виходило.) Їй було років тридцять, але на вигляд їй можна було дати набагато більше. Враження було таке, що в зморшках її обличчя лежить пил. Вінстон пішов за нею по коридору.

Ці слюсарні ремонтні роботи були майже щоденним роздратуванням. Будинок Перемоги – стара споруда, десь року 1930-го або близько того, тож він уже прийшов до повного занепаду. Від стін і стелі постійно відвалювався тиньк, труби лопалися за кожного міцного морозу, дах протікав, варто було тільки випасти снігу, опалювальна система працювала на половинному тиску – якщо її не вимикали зовсім з міркувань економії. Для ремонту, якого ти не міг зробити сам, потрібно було отримати дозвіл високих комісій, а вони і з лагодженням розбитого вікна тягнули вже два роки.

– Звичайно, якби Том був удома… – невпевнено сказала пані Парсонс.

Квартира у Парсонсів була більшою, ніж у нього, і убозтво її було іншого роду. Всі речі – пошарпані й старі, ніби сюди навідалася велика і зла тварина. На підлозі розкидано різне спортивне приладдя – хокейні ключки, боксерські рукавички, дірявий футбольний м’яч, брудні й вивернуті навиворіт труси, – а на столі упереміш із брудним посудом валялися м’яті зошити. На стінах червоніли прапори Молодіжного союзу й розвідників і плакат вуличних розмірів – зі Старшим Братом. Як і у всьому будинку, тут стояв запах вареної капусти, але його перебивав міцний запах поту, залишений – це можна було вгадати з першого ж понюшку, хоча і незрозуміло, за якою ознакою, – людиною, якої тут не було. В іншій кімнаті хтось на гребінці намагався стежити за військовою музикою, яка лунала з екранів.