Джордж Орвелл - 1984

Усе сталося вранці в Міністерстві. Утім, чи можна сказати «сталося» про щось таке невизначене…

Було близько одинадцятої години, і в Історичному Відділі, де Вінстон працював, готувалися до Двох Хвилин Ненависті: виносили стільці з робочих кабін і розставляли їх у центрі холу перед великим телеекраном. Вінстон умостився в одному із середніх рядів, коли несподівано в хол увійшли двоє. Він знав їх в обличчя, але розмовляти з ними йому не доводилося. Першою ввійшла дівчина, яку часто він бачив у коридорах. Імені її він не знав, але знав, що вона працює в Художньому Відділі. Ймовірно, налаштувальницею однієї з літературних машин, оскільки він бачив її з розвідним ключем і забрудненими машинним мастилом руками. Дівчині було років двадцять сім, у неї було густе темне волосся, обличчя, вкрите ластовинням, і швидкі спортивні рухи. Вона мала дуже самовпевнений вигляд. Вузький червоний шарф – емблема Молодіжної Анті-секс Ліги – обвивав її стан, підкреслюючи красиву форму стегон. Вінстону вона не сподобалася відразу. І він знав чому. У ній все дихало атмосферою хокейних баталій, обливань холодною водою, групових турпоходів і повної інтелектуальної невинності й чистоти. Вінстону не подобалися майже всі жінки, особливо молоді й гарненькі. Саме жінки, й передусім молоді, були особливо фанатичними прихильниками Партії, сліпо вірили гаслам, дилетантськи шпигували й вистежували будь-яке інакомислення. Проте ця дівчина здавалася йому ще небезпечнішою. Якось у коридорі вона кинула на нього швидкий погляд, і цей погляд не лише пронизав його наскрізь, а й на мить переповнив тихим жахом. У нього навіть майнула думка, що вона – секретний співробітник Поліції Думок, хоча це було й малоймовірно. Проте поруч із нею Вінстон відчував дивну скутість, страх і ворожість.

Другим увійшов чоловік на ім’я О’Браєн – член Внутрішньої Партії, який обіймав такий важливий і високий пост, що Вінстон міг тільки здогадуватися про суть його обов’язків. Миттєва тиша запанувала серед групи людей, що сиділа на стільцях навколо, як тільки вони побачили наближення людини у чорному спецодязі члена Внутрішньої Партії. О’Браєн був великим, огрядним чоловіком із товстою шиєю й грубим обличчям. Але, незважаючи на таку грізну зовнішність, у його манерах була якась чарівність. Він, наприклад, особливо поправляв окуляри на носі. Цей жест був кумедним, якимось інтелігентним, він обеззброював вас. Цей жест нагадував (якщо хтось ще мислив у таких категоріях) манеру дворянина вісімнадцятого століття, що пропонує вам табакерку з нюхальним тютюном. Вінстон бачив О’Браєна, можливо, раз десять-дванадцять – приблизно за стільки ж років. Він тягнувся до цієї людини й не тому тільки, що його бентежив контраст між вишуканими манерами та статурою професійного боксера. Значно більшою мірою таке ставлення до О’Браєна викликало таємне переконання Вінстона. Утім, швидше, не переконання, а надія, що політичні погляди О’Браєна не такі вже благонадійні. Щось в особі О’Браєна нездоланно вселяло таку думку. Хоча, може, суть була не в неблагонадійності, може, на цю думку наводила його інтелігентність. У всякому разі він справляв враження людини, з якою можна поговорити, якщо, звичайно, якось обдурити телеекран і зустрітися віч-на-віч. Вінстон ніколи не намагався перевірити свою здогадку. Це було неможливо.

У цей момент О’Браєн глянув на годинник, побачив, що вже майже рівно одинадцята година, і, мабуть, вирішив лишитися в Історичному Відділі до кінця Двох Хвилин Ненависті. Він сів у тому самому ряді, що і Вінстон, через два стільці від нього. Між ними сиділа маленька рудувата жінка, яка працювала в сусідній із Вінстоном кабінці. Чорнява дівчина влаштувалася прямо за його спиною.

І тут же з телеекрану вирвався огидний скрипучий голос, ніби пустили якусь жахливу машину, забувши її змастити. Від цих звуків хотілося скреготати зубами, а волосся вставало дибки. Ненависть почалася…

На екрані, як і завжди, спалахнуло обличчя Еммануеля Голдштейна – головного Ворога Народу. Дехто реагував дуже яскраво. Маленька рудувата жінка скрикнула з жахом і відразою. Голдштейн, ренегат і відступник, колись дуже давно (як давно – ніхто точно не пам’ятав) був одним із вождів Партії, майже таким же знаменитим, як сам Старший Брат, але потім став контрреволюціонером, і його засудили до смерті. Якимось загадковим чином він втік.

Програми Двох Хвилин Ненависті кожен день змінювалися, але в кожному головну роль грав Голдштейн. Він був найбільшим зрадником, першим, хто заплямував чистоту Партії. Усі наступні злочини проти Партії, всі зради, саботажі, єресі, ухили прямо випливали з вчення Голдштейна. Він був ще живий, десь переховувався і плів павутину своїх змов. Можливо, він знайшов притулок за кордоном у своїх закордонних господарів, а, може бути (такі чутки ходили час від часу), він переховувався в самій Океанії.