Джордж Орвелл - 1984

Вінстон вирішив вести щоденник. У принципі це не було незаконним (нічого незаконного не було взагалі, бо давно вже не було і самих законів), але якби когось спіймали за цим, то покаранням була б смерть або, щонайменше, двадцять п’ять років таборів. Вінстон вставив пір’їнку в ручку й облизав її, щоб зняти мастило. Чорнильна ручка була архаїзмом, такими тепер зрідка навіть розписувалися. Але він таємно і не без зусиль роздобув її, бо відчував: на прекрасному кремовому папері треба писати справжнім пером, а не дряпати його автоматичним чорнильним олівцем. Взагалі-то він не звик писати. Писали тепер тільки дуже короткі записки, а все інше зазвичай намовляли в Словопис. Але саме тут ці винаходи здавалися непотрібними. Він занурив перо в чорнило і на мить завагався. Щось затремтіло у нього всередині. Однак він зважився й проставив дату. Маленькими незграбними літерами він вивів:

Вінстон відкинувся назад. Він відчув почуття повної безпорадності. Він не був упевнений, що тепер 1984 рік. Найшвидше, рік правильний, тому що Вінстон був переконаний: йому тридцять дев’ять, і народився він в 1944-го або 1945 року. Проте все ж таки визначити точну дату важко, завжди був ризик помилитися на рік або два.

Для кого, раптом спало йому на думку, він пише цей щоденник? Для майбутнього, для тих, хто ще не народився. Вінстон знову замислився над непевною датою, виведеною на сторінці, і тут його роздуми натрапили на «двомислення» – слівце з Новомови. Тільки тепер він усвідомив масштаби розпочатої ним справи. Як можна звертатися до майбутнього? Це неможливо. Якщо майбутнє стане таким самим, як тепер, воно не захоче його почути, якщо ж воно відрізнятиметься від сьогодення, всі його біди втратять сенс.

Якийсь час він сидів, втупившись у папір. Телеекран передавав тепер гучну військову музику. Смішно, але Вінстон, здавалося, не лише втратив здатність висловлювати свої думки, а й начисто забув, що ж йому хотілося довірити щоденнику. Кілька тижнів він готувався до цієї хвилини, і йому й разу не спало на думку, що потрібні не тільки мужність і сміливість. Писати буде неважко, вважав він. Треба просто перенести на папір нескінченний монолог, що тривав у його голові довгі-довгі роки. Але тепер раптом цей монолог зник. До того ж страшенно засвербіла варикозна виразка, яку він не наважувався чіпати, тому що після цього вона завжди запалювалася. Секунди летіли, а в голові не було нічого, крім чистої сторінки, що так і лежала перед ним, свербіння в щиколотці, реву музики та легкого сп’яніння від випитого джина.

Писати він почав несподівано, як у лихоманці, погано розуміючи, що він пише. Маленькі, якісь дитячі літери поповзли то вгору, то вниз по сторінці… Він забув спочатку про заголовні букви, а потім і про розділові знаки.

4 квітня 1984 року. Вчора ввечері був у кіно. Тільки фільми про війну. Один дуже хороший про корабель із біженцями, який бомбили десь у Середземному морі. Глядачів дуже потішили кадри про товстуна, що намагався відплисти від гелікоптера, що переслідував його. Спершу показали, як він борсається у воді, прямо морська свинка, потім його показали через приціл гелікоптера, потім його продірявили кулі, і вода навколо стала рожевою. Раптом він пішов на дно, ніби вода проникла в нього через отвір від кулі, глядачі надривалися від реготу, коли він тонув, потім показали рятувальну шлюпку з дітьми й гелікоптер, що висів над ними, там в шлюпці була жінка середніх років, можливо, єврейка з маленьким хлопчиком років трьох на руках. Хлопчик кричав від страху і ховав голову в неї на грудях, наче намагався забратися в неї, а жінка обіймала його і втішала, хоча сама посиніла від страху, весь час закривала його собою, ніби думала, що її руки можуть уберегти його від куль. Потім гелікоптер скинув 20-кілограмову бомбу. Сліпучий спалах, і човен розлетівся на друзки, потім був прекрасний кадр: дитяча рука злітає… вгору… вгору… прямо в повітря, гелікоптер із камерою на борту. Мабуть, він стежив за нею, і було багато оплесків серед членів Партії, але жінка з протоку раптом здійняла галас і почала кричати, що не можна показувати це, не можна показувати в присутності дітей, не можна й це не правильно в присутності дітей, не можна так робити. Вона кричала, доки поліція не забрала її, доки не вивела її. Не думаю, що їй щось буде за це, ніхто не звертає уваги на пролів, а це була типова реакція пролів. Вони ніколи…

Вінстон зупинився, почасти через судоми в руці. Він не розумів, що змусило його написати всю цю нісенітницю. Однак дивна річ: коли він писав, зовсім інше враження спало йому в голову, спливло так чітко, що здалося, ніби він зможе його записати. Він зрозумів: саме цей випадок і змусив його сьогодні піти з роботи й розпочати щоденник.