Джордж Орвелл - 1984

Нещасна жінка, подумав він, життя з такими дітьми – це життя в постійному страху. Через рік-другий вони стануть стежити за нею вдень і вночі, щоб зловити на ідейній невитриманості. Тепер майже всі діти жахливі. І найгірше, що за допомогою таких організацій, як розвідники, їх методично перетворюють на неприборканих маленьких дикунів, причому в них зовсім не виникає бажання бунтувати проти партійної дисципліни. Навпаки, вони обожнюють Партію і все, що з нею пов’язане. Пісні, ходи, прапори, походи, муштра з навчальними гвинтівками, вигукування гасел, поклоніння Старшому Братові – все це для них захоплива гра. Їх нацьковують на чужинців, на ворогів системи, іноземців, зрадників, шкідників, злодіїв думок. Стало звичайною справою, що тридцятирічні люди бояться своїх дітей. І не дарма: не минало тижня, щоб у «Таймс» не промайнула замітка про те, як юний домашній шпигун – «маленький герой», за прийнятим висловом, – підслухав негативну фразу і доніс на батьків у Поліцію Думок.

Пекучий біль від кулі з рогачки ущух. Вінстон нерішуче взяв ручку, не знаючи, що ще написати в щоденнику. Раптом він знову почав думати про О’Браєна.

Кілька років тому … – скільки ж? Років сім, напевно, – йому приснилося, що він іде в непроглядній пітьмі через кімнату. І хтось сидить збоку та каже йому: «Ми зустрінемося там, де немає темряви». Сказано це було тихо, як би між іншим, – не наказ, просто фраза. Цікаво, що тоді, уві сні, великого враження ці слова на нього не справили. Тільки згодом поступово набули значущості. Він не міг пригадати, чи було це до чи після його першої зустрічі з О’Браєном, і коли саме впізнав у тому голосі голос О’Браєна – теж не міг пригадати. Так чи інакше, голос був ідентифікований. Говорив із ним у темряві О’Браєн.

Вінстон досі не усвідомив – навіть після того, як вони перезирнулися, не зміг усвідомити, – друг О’Браєн чи ворог. Та й не так уже й це, здавалося, важливо. Між ними простяглася ниточка розуміння, а це важливіше дружніх почуттів або співучасті. «Ми зустрінемося там, де немає темряви», – сказав О’Браєн. Що це означає, Вінстон не розумів, але відчував, що якось це збудеться.

Голос у телеекранах перервався. Задушливу кімнату наповнив дзвінкий, красивий звук фанфар. Скрипучий голос вів далі:

Увага! Увага! Щойно надійшла телеграма-блискавка з Малабарського фронту. Наші війська в Південній Індії здобули вирішальну перемогу. Мені доручено заявити, що в результаті цієї битви кінець війни може стати справою недалекого майбутнього. Слухайте телеграму.

Ну все, чекай неприємностей, подумав Вінстон. І точно: слідом за кривавим описом розгрому євразійської армії із запаморочливими цифрами вбитих і узятих у полон було оголошення про те, що з наступного тижня шоколадний пайок буде зменшено з тридцяти до двадцяти грамів.

Вінстон знову відригнув. Джин уже вивітрився, лишивши по собі відчуття занепаду. Телеекран – чи то святкуючи перемогу, чи то, щоб відвернути від думок про відібрання шоколаду, – гримнув: «Тобі, Океанія». Цієї миті вважалося, що ви повинні стати ніби за командою «Струнко!». Позаяк тут він був невидимий.

«Тобі, Океанія» змінювалася легкою музикою. Тримаючись до телеекранів спиною, Вінстон підійшов до вікна. День був усе такий же холодний і ясний. Десь вдалині з глухим розкотистим гуркотом розірвалася ракета. Тепер їх падало на Лондон по двадцять-тридцять штук на тиждень.

Внизу на вулиці вітер тріпав рваний плакат, на ньому миготіло слово АНГСОЦ. Ангсоц. Священні підвалини Ангсоцу. Новомова, двомислення, хиткість минулого. У нього виникло таке відчуття, ніби він блукає в лісі на океанському дні, заблукав у світі чудовиськ і сам він – чудовисько. Він був один. Минуле померло, майбутнє не можна уявити. Чи є якась упевненість, що хоч одна людина з живих на його боці? І як дізнатися, що панування Партії не буде вічним? І відповіддю встали перед його очима три гасла на білому фасаді Міністерства Правди:

Він витяг із кишені монету у 25 центів. І тут дрібними чіткими літерами ті самі гасла, а на зворотному боці – голова Старшого Брата. Навіть із монети переслідував тебе його погляд. На монетах, на марках, на книжкових обкладинках, на прапорах, плакатах, на сигаретних пачках – всюди. Усюди тебе переслідують ці очі й обволікає голос. Уві сні й наяву, на роботі й за їжею, на вулиці й удома, у ванній, у ліжку – немає порятунку. Немає нічого твого, крім кількох кубічних сантиметрів у черепі.