Володимир Арєнєв: Зобразіть мені рай

Жінка у відповідь лише хита головою.

«Навіщо, — запитує, — вам?»

«Еге, — подумав я, — із такими запитаннями довго тобі з товаром носитися».

Але чомусь не пішов від неї, як мав би, а й далі розпитував.

«Знаєте, — відповідаю, — люблю довгими зимовими вечорами лежати на килимку біля телевізора і гратись. Я розумію, що це неправильно, що хлопчики повинні віддавати перевагу солдатикам, а не лялькам, але так уже ці солдатики остогидли — не повірите!»

«Не вірю, — усміхнулася жінка. — Обманюєте ви, напевно ж онуку чи онучці купуєте».

«Так, онуку. А що, моєму онукові таку іграшку не можна? Чому? Чи ви просто їх не продаєте?»

«Та продаю, — зітхнула, — куди ж мені подітися? Тільки… Не купуйте ви її, добре? Приїдете додому, сходите до крамниці…»

«Не можу, — пояснюю, — потрібно обов'язково білоруську. Ви ж знаєте цих сучасних дітей із їхніми сучасними іграми. Уявіть, онук вважає іграшкові ярлички паспортами. У нього кожне звірятко з документом. Одне слово, яке життя, така й гра».

«Оце ви точно сказали», — вона мов скинулась уся. Непримітна на вигляд, в такій-сякій суконці, з волоссям, зібраним у «кулачок», ця жінка несподівано проявилася зовсім по-іншому: в очах її така мука промайнула, що я аж здригнувся, мимоволі відступивши на крок.

«Оце ви точно сказали, — повторила вона притихлим голосом. — Яке життя, така й гра. Не купуйте, їдьте собі та бувайте здорові».

«Не можу. Та якщо… якщо ви не продаєте, піду до когось іншого, не хвилюйтеся».

«А яка різниця?»

«Це ви у мене запитуєте? — здивувався я. — Звідки ж мені знати?!»

«Послухайте, — вона, простягнувши руку, вхопила мене за долоню, — послухайте, у вас у дитинстві була улюблена іграшка?»

«Звичайно. Але до чого тут…»

«Що? Що це було?»

Я завагався. Нелегко розповідати таке незнайомим людям: це майже інтимна подробиця, і чим старший, тим більш особистими стають подібні спогади. Одначе відповів: «Набір солдатиків. Пригадуєте, були такі…»

Вона перервала мене: «Зачекайте. Не те. Я кажу про улюблену іграшку, а не про улюблених солдатиків. Улюблену м'яку іграшку. Ту, з якою ви лягали в ліжечко, з якою засинали, яку намагалися нагодувати шоколадом і ніколи — манною кашою, бо вона, іграшка, як і ви, ненавиділа манну кашу…»

«Звідки ви знаєте?!»

Жінка всміхнулася: «Яка ж дитина любить манну кашу?»

«Справді, була в мене така іграшка. Власне, я чому відразу не здогадався? — я ж ніколи не називав його іграшкою. Він був чимось більшим, аніж просто річчю».

«Що це було?»

«Левко. Маленьке блакитнооке левенятко. Ви вгадали, я справді лягав із ним у ліжечко. Правду кажучи, навіть не міг заснути без нього, коли одного разу Левко порвався і мама взяла його, аби зашити».

«Тож правда, що він був майже як людина?»

«Правда», — я потягнувся за цигарками.

«Він був наче ваш маленький брат, — сказала вона. — Ваша маленька копія, еге ж?»

«Ви психолог?»

Жінка сумно всміхнулася: «Коли працюєш на фабриці м'яких іграшок, мимоволі починаєш розумітися на подібних речах. Бачте, у вас, як і в тисячі тисяч інших людей, у дитинстві був такий-от плюшевий братик. І ви зростали разом із ним — до певного часу, а потім виявилося, що він уже не може рости далі, і ви розпрощались. Він залишився в Дитинстві, а ви, так би мовити, пішли у Юність. Те ж саме, по суті, трапляється з кожною дитиною. А знаєте чому?»

Я цілком відверто відповів, що не знаю.

«Тому що кожній дитині потрібен такий іграшковий приятель. У маленькій людинці надто багато того, що нинішні шарлатани-екстрасенси звуть словом „енергія“: думки, почуття, емоції, прагнення, сміх, сльози, здивування… Боже мій, усього не перелічити! А батьки завжди зайняті, вони на роботі; а бабусі з дідусями за теперішніх часів нечасто панькаються з онуками — їм також доводиться заробляти на життя. І все, що виникає в дитині й має виплеснутися, виплескується на Улюблену Іграшку. Причому „Улюблену“ саме з великої літери. Я десь читала, що рослини здатні сприймати музику. Музику! А в дитині вирує така круговерть енергій… Куди там музиці! І все це зазвичай спрямовано на іграшку».

«Й іграшка стає ніби живою!» — завершив я, мружачись від диму.

«Даремно іронізуєте. Зрозумійте, нічого не виникає із нічого й не йде в нікуди. Здається, ще Ломоносов збагнув це, хоча й до нього, напевне, знали. А чи бачили ви колись, як старесенькі бабусі перероджуються, варто лишень їм годинку-другу побути з онучком?.. А читають, читають у газетах про енергетичних вампірів, обвішуються часником, немов гранатами! — а тут маєте щонайсправжнісінький вампіризм. Тільки називати його краще симбіозом. Або паразитизмом, як більше до вподоби. Зрештою, дитина зазвичай не страждає від того, що бабуся „прибирає до рук“ трошечки її енергії: ця енергія і так хлюпоче через край…»