Джордж Оруэлл - Колгосп тварин

Здавалося, господарство стало заможнішим, хоча самі тварини багатшими не стали, окрім, звісно, свиней і псів. Можливо, це пояснювалося тим, що вже надто багато розплодилося свиней та собак. Хоча і в ледарстві їх важко було звинуватити. Пищик не втомлювався пояснювати, що з цією організацією та доглядом за фермою у них просто прірва роботи. Для затурканих тварин більша частина тієї роботи була геть незбагненною. Навіть попри те, що Пищик їм розказував, як насправді свиней щодня виснажують всілякі «папки», «звіти», «протоколи» й «доповідні». Тобто великі аркуші паперу, які належало рясно списувати, а тоді одразу ж спалювати в грубі. А це має першочергове значення для добробуту Колгоспу, зазначав Пищик. Однак ні свині, ні пси самі не виробляли харчових продуктів, зате їх самих було не злічити, та й на апетит ніхто з них ніколи не скаржився.

Що ж до інших, то вони відчували, що їхнє життя лишається без змін. Здебільшого вони були напівголодними, спали на соломі, пили з басейна і тяжко працювали; узимку їм дошкуляв холод, а влітку обсідали мухи. Часом старші тварини ворушили пригаслу пам’ять, силкуючись порівняти, коли було краще: до Повстання, коли прогнали Джонса, чи тепер. І ніяк не могли пригадати. У них не було з чим порівнювати їхнє теперішнє життя. Судити про це можна було хіба з Пищикових цифр, які незаперечно свідчили, що життя дедалі покращується. Такі завдання виявилися тваринам не під силу, а втім, їм особливо й не було коли роздумувати над цим. Лише старий Бенджамін заявляв, що до дрібниць пам’ятає своє довге життя і певен, що ніколи не було й не могло бути покращання чи погіршання. Бо, як він казав, голод, нужда і злигодні — незмінні супутники тваринного життя.

І все ж ніхто з тварин не занепадав духом. Навіть більше, вони ні на мить не переставали пишатися тим, що вони члени «Колгоспу тварин». Вони були єдиним господарством на всю країну — на всю Англію! — яким володіли й керували тварини. Жоден із них, навіть наймолодший, навіть новоприбулий, завезений з найвіддаленіших ферм, не переставав цим захоплюватися. І коли вони чули рушничний постріл чи бачили, як на щоглі тріпонеться зелений прапор, то їх сповнювали незмінні гордощі. І вони згадували давні героїчні дні, коли виганяли Джонса й карбували Сім Настанов, коли у величних битвах завдавали нищівної поразки гнобителям-людям. І в них продовжували жити давні мрії, вони все ще вірили у провіщену старим Майором Республіку Тварин, коли по зелених ланах Англії не ступатиме нога жодної людини. І це колись настане: може, й не скоро, може, й не за теперішнього покоління, але воно все ближче. Навіть нишком мугикали «Тварин Англії», принаймні, тут кожна тварина знала цю пісню, хоча ніхто й не важився співати її вголос. Може, їхнє життя й тяжке, і не всі надії збулися, та кожен усвідомлював, що вони не такі, як інші. Якщо й голодували, то не через те, що у них все забирали безжалісні люди, а якщо й працювали, то лише самі на себе. У них ніхто не ходив на двох ногах, ніхто не називав іншого «хазяїном». Усі тварини були рівними.

Якось на початку літа Пищик звелів вівцям рушати за ним і привів на поросле молодими берізками пустирище у кінці ферми. Там вони під наглядом Пищика цілий день об’їдали листочки. Увечері він зібрався додому, а оскільки було ще тепло, то вівцям порадив заночувати тут. Вівці пробули там цілий тиждень, і у ці дні їх взагалі ніхто не бачив. А Пищик більшу частину дня проводив з ними. Він казав, що навчає їх нової пісні, тож не хоче, щоб їм заважали.

Погідного вечора, коли вівці нарешті повернулись, а інші тварини після трудового дня посходилися до своїх хлівів, надворі перелякано заіржав кінь. Тварини аж позаклякали від страху, бо то іржала Конюшинка. Коли знову почулося іржання, всі зірвалися з місця й гуртом влетіли до двору. Там вони й побачили, від чого так несамовито іржала Конюшинка.

Подвір’ям на задніх ногах ішла свиня.

Так, то був Пищик. Трохи незграбно, ще не зовсім вправно утримуючи свою тушу прямо, проте з дивовижною рівновагою він крокував через двір. А за хвилину з будинку потяглася вервечка свиней — і всі на задніх ратицях. У декого це виходило краще, у декого гірше, дехто трохи заточувався і норовив на щось зіпертися, проте всі вони успішно пройшлися двором. І відразу ж потому розлігся оглушливий гавкіт і почулося пронизливе кукурікання чорного півня. Велично випроставшись і пихато позираючи довкола, на двір виплив сам Наполеон в оточенні метушливих псів.