Через три дні стало відомо, що, незважаючи на всю допомогу, яку лише можна було йому надати, він таки помер у віллінґдонському шпиталі. Пищик усім оголосив цю новину. Він сказав, що до останньої хвилини залишався з Боксером.
— Це була найзворушливіша мить у моєму житті! — піднявши ратицю, Пищик утер сльозу. — Я до кінця стояв біля його ліжка. Останнє, що він сказав, напруживши всі сили, це те, що єдине, за чим він жалкує, що не побачить готового вітряка. «Уперед, товариші! — шепотів він. — Уперед в ім’я Повстання. Хай живе „Колгосп тварин“! Хай живе товариш Наполеон! Наполеон завжди правий!» Отакі були його останні слова, товариші.
Тут Пищик несподівано вмовк і підозріло заозирався на всі боки.
А потім продовжив, що коли забирали Боксера, нібито ширилися безглузді й злісні чутки. Бо на фургоні, яким відвозили Боксера, дехто помітив слово «Коновал». І через це зробив хибний висновок, що Боксера нібито відправляють до шкуродерні. Тяжко повірити, зітхнув Пищик, щоб хтось із тварин докотився до такого. Вони ж не думають, обурено вигукував він, підстрибуючи і вимахуючи хвостиком, що улюблений вождь товариш Наполеон здатний на таке? Насправді ж усе дуже просто: фургон раніше належав живодерові, але потім його придбав ветеринар і не встиг зафарбувати старої назви. Тому й виникло це непорозуміння.
Тварини відчули неабияке полегшення. А коли Пищик яскраво змалював останні хвилини Боксера, виняткову увагу до нього, ті ліки, за які платив Наполеон, незважаючи на те, що вони були страшенно дорогі, у них розвіялися останні сумніви. Їхню скорботу за померлим тамувала думка про те, що, принаймні, він помер щасливим.
Наступної неділі на ранковому мітингу з’явився сам Наполеон і виголосив коротку промову про Боксера. Він казав, що у них не було можливості привезти останки їхнього оплакуваного товариша і поховати його на фермі, зате він звелів зробити із лавра, що ріс у колгоспному садку, великий вінок і покласти на могилу Боксера. За кілька днів свині планували урочистості, щоб пом’янути Боксера. Свою промову Наполеон завершив двома улюбленими гаслами небіжчика: «Я працюватиму ще завзятіше» і «Товариш Наполеон завжди правий». Він підкреслив, що кожній тварині варто було б засвоїти ці гасла.
У день поминальної учти з Віллінґдона приїхала підвода бакалійника й привезла великий дерев’яний ящик. Тієї ночі було чути оглушливий спів, а потім — щось схоже на люту сварку, яка близько одинадцятої завершилася дзенькотом розбитого скла. Наступного дня й до обіду будинок наче вимер, і поширилися чутки, що свині десь роздобули грошей на ще один ящик віскі.
Минали роки. Змінювалися пори року, збігало недовге життя тварин. І от окрім Конюшинки, Бенджаміна, ворона Мойсея та кількох свиней вже не лишилося тих, хто пам’ятав старі дореволюційні часи.
Здохла Мюріел. Здохли Квітка, Джессі та Пінчер. Не стало й Джонса — він завершив свої дні у притулку для п’яниць у іншій частині країни. Забули Сніжка. Забули Боксера, окрім хіба тих, хто його особисто знав. Конюшинка стала старою товстою кобилою із закостенілими ногами і сльозавими очима. Минуло вже два роки, як вона досягла пенсійного віку, проте жодна тварина так ніколи й не виходила на пенсію. Вже давно не велося розмов про те, щоб відгородити частину пасовиська для перестарілих тварин. Наполеон тепер став зовсім зрілим кнуром, вагою в півтора центнери. Пищик так розжирів, що ледве бачив на очі. Лише старий Бенджамін не змінився, хіба навколо морди ще більше посивіла шерсть. З часів смерті Боксера він став ще похмурішим.
Тепер Колгосп налічував куди більше живності, хоча й приріст був не такий, як очікувався у попередні роки. Народилося багато тварин, для яких Повстання було тьмяною легендою, яка передавалася з вуст у вуста. А інші, ті, яких купили, про це навіть і не чули. Тепер, окрім Конюшинки, у Колгоспі було ще троє коней. Хороші й кремезні, сумлінні трудівники й непогані друзі, але надто вже тупі, бо жоден так і не спромігся вивчити абетку далі літери Б. Вони визнавали все, що чули про Повстання й засади Тваринізму, особливо від Конюшинки, яку майже по-синівському шанували, хоча й навряд чи вони багато з того збагнули.
Тепер Колгосп став заможнішим і краще організованим: він навіть розширився на два лани, які викупили у містера Пілкінґтона. Нарешті успішно завершили вітряк, мали молотарку й свій елеватор, а також різні нові будівлі. Вімпер придбав собі візка. Проте вітряк так і не використовували для вироблення електроенергії, а лише мололи на ньому зерно, з чого мали неабиякий прибуток. Тепер тварини тяжко працювали, зводячи ще один вітряк: нібито на ньому вже точно мали встановити динамо-машину. Але ніхто вже не заїкався про добробут, про який колись так мріяв Сніжок — про стійла з електричним освітленням, холодною та гарячою водою і триденний робочий день. Наполеон розвінчав ці ідеї як такі, що суперечать духові Тваринізму. Справжнє щастя, переконував він, у старанній праці і стриманому житті.
Читать дальше