Виктор Моключенко - Ретроспект - Витоки

Коперник неспішно розлив «лозу» по чарках і відвернувся. За спиною почувся ледь помітний шепіт бродяги, що сидів, переговорюючись з товаришами, і кидаючи на путівців косі погляди:

— І що, вони завжди так? Слово скажуть, ніби послугу зроблять, а потім дивляться на тебе як на порожнє місце.

— Багато ти розумієш, Байбак. Зони ще толком і не бачив, а туди ж, судити, толком не вникнувши, що до чого. Хто ти такий, щоб їх судити, зеленка? Думаєш легко їм тут сидіти, стримувати натиск різної нечисті та шахраїв? Це ж бо зараз прогулятися до Арсеналу з Периметра раз плюнути, ну або два, якщо патрони є. Удвох чи утрьох пройти по цьому маршруту було майже неможливо. Ти он побачив сліпня і жижки трясуться, а бувало, раніше упирі навіть на Могильнику бігали. Тобі таке й в страшному сні не присниться: йдеш з напарником і чуєш сипле гарчання, немов з нізвідкіль, а упир навколо тебе вже круги нарізує, петлі в'є…

— Путівці їх вважай під корінь винищили, а це тобі не язиком тіпати — згідно кивнув інший ветеран скребучи поблискуючу лисину — май повагу, інакше тобі її тут втлумачать, швидко і дохідливо. Та й про що їм з нами говорити? Про те, як добре жити в зовнішньому світі? Ти от, якщо не загнешся і старших слухатимеш, благополучно відбарабаниш свій строк і за Периметр, а їм як? От і подумай.

Бабак сконфужено ткнувся носом в тарілку і кинув на проходячого мимо Листа, роздратований погляд. Не дивлячись на те що зал було набито під зав’язку, поруч зі Схимою було порожньо.

— Можна сісти?

Схима на мить підняв на Листа прозорі очі і кивнув:

— Сідай, місця багато.

— Мене до вас Коперник направив, сказав, що нам буде, про що поговорити.

— Ти Лист?

— Так.

— Коперник, напевно, в Путь звав? Арсенал гуде як вулик, легко здогадатися. І чому не йдеш?

— Не моє це. Одна справа стріляти, захищаючи життя і відбиваючись від звірини, і зовсім інша за наказом. Чи виправдано вбивство, адже всі аргументи, в решті решт, це тільки привід зняти провину і виправдати себе.

Схима зітхнув і, не відриваючи очей від стільниці запитав:

— Тоді навіщо ти прийшов в Зону? Тут не буває просто — це місце ведення бойових дій, сфера зіткнення безлічі інтересів, а не набережна чи бульвар. Зброя інструмент вирішення проблеми, слова тут мало чого варті. Рідко буває так, щоб зіткнення завершилося мирним шляхом. Зона занадто глибоко оголяє звірячу натуру людини, і вона забуває, що вона людина, перетворюючись на гвинтик і виконавця чиєїсь волі. Путівці і лісники за відомих обставин вимушені залишатися в Зоні, тому прийшли до загального рішення, яке влаштовує обидві сторони, замість тотального винищення. Вихід можна знайти завжди, головне хотіти його побачити, та стріляти куди простіше, ніж думати.

— Я не прийшов сюди сам, вірніше, я не пам'ятаю. Звіздар говорить, що це дія «незабудки». Я не пам'ятаю причин, котрі спонукали мене тут з’явитися.

— Звіздар на Арсеналі? — в очах Схими вперше промайнув інтерес.

— Так, в нього термінова справа до Кречета. Мені ж було нікуди йти, а тут схоже всі шляхи ведуть в бар.

— Якщо Звіздар взяв тебе з собою, можливо, ще не все втрачено. Бачиш, вбиваючи супротивника, людину, нам тільки здається, що ми вирішуємо проблему, а насправді ми її відстрочуємо, відсовуємо в темний куток, чимдалі від очей і совісті. Але, рано чи пізно, йде новий виток, нове повторення — тільки цього разу в ролі мішені будеш ти, пожинаючи те, що сіяв. Посієш вітер, пожнеш бурю.

— Так що — не стріляти? Значить, вб'ють тебе, і чим твоя смерть краща за життя?

— Все залежить від того як жити, в ім'я чого її віддавати чи забирати у іншого. Не завжди вбивство це неминуче зло, не завжди покора — непротивлення злу. Якщо провидіння вручило тобі в руки зброю, щоб ти усунув звіра, що пожинає криваву жатву, а ти проявив непотрібне непротивлення злу — станеш причетний його злочинам, дозволивши їм статися. Інша справа істоти Зони, що наситилися витаючою навкруг енергією руйнування і стали знаряддями відплати, повертаючи людині посіяне нею зло і нанесену природі кривду. Для них ми лиш ланка харчового ланцюга, тут самооборона виправдана. Залишившись в живих ми ще здатні до покаяння, зміни. Можливо, щоб зрозуміти одного разу просту істину — доля світу залежить також і від нас. І якщо провидіння і рука господня тебе послала саме сюди, то ти потрібен тут, а для чого потрібний і як, повинен зрозуміти вже сам. Головне, щоб на цьому шляху ти не йшов по коліно в людській крові, даючи слово не лише зброї, але і милосердю там, де воно доречне.