Владимир Аренев - Дикі володарі

— Коротше, залиште нас, — звелів Бернар. — Мене й листоношу.

Коли двері за рештою закрилися, начохорони знову глянув на портрет предка й зневажливо процідив:

— Оце тобі й фахівці! Ну, чого мовчиш, ще один спеціаліст? Давай, поясни мені, наскільки необхідно, щоб ти сьогодні відправився в долину. Ну!

— Однаково не пустите, — сказав я. — Хоч панове вчені й пояснили все з наукової точки зору, не пустите.

— Дурниці! — обурився він. — Абсолютна нісенітниця! Мені ж не відомо, які накази я отримаю за хвилину по цьому ось телефоні, — начохорони вказав на чорний пластмасовий корпус дисковика. Не знаю, чому його дотепер так і не замінили на радіотелефон, адже зручніше. Ну, напевно, тримають марку. Та й узагалі, Бернар у нас консерватор, тільки не зізнається.

Він прогулявся кабінетом, взяв з вікна лійку, полив вазони із традесканцією, пальму в діжці, знову вп’явся в предка.

Я кашлянув: час-то йшов.

— Геть! — скандувала за вікном юрба. — Геть! Геть кіборгів! Убивцям — ні! Ми вимагаємо! Вимагаємо! ВИМАГАЄМО!

— Ось так, хлопче, — сказав Бернар. Схоже, лемент юрби його трохи заспокоїв. — «Кіборги», «убивці» — тільки й усього.

— Ви ж самі знаєте, вони не кіборги, а біороботи. І не вбивці. Просто… просто старі механізми, які можуть — потенційно — вийти з ладу. Ну, тобто почати виявляти агресивність.

— Коротше, вбивати, — підсумував начохорони. — Але гуманні люди не стали знищувати біороботів, бо біороботи — істоти… створіння розумні, їм теж буває кривдно. Хоч і не буває боляче. І тому твої «старі механізми» оселили в ізольованій долині, за межами нашого міста. Так? Так, листоношо.

Ну, не зовсім так, але я промовчав. Бернар і сам добре знав, що до й чого.

— Ось такі у нас справи, — начохорони налив собі води з графину, випив, поморщився. Налив ще. — Точніше, такими вони були. Тому що вибори-перевибори на носі. Тому що громадськість проти. Тому що тутешні наукові дослідження за три роки ні чорта не дали науці. Тому що вкладати гроші в дитячі інтернати й будинки для людей похилого віку благодійніше, ніж у долину списаних людиків. Зрештою тому, що є ще такий неймовірно важливий фактор, як думка виборців. І тому пан президент будь-якої миті може підняти трубку, набрати мій номер, номер цього кабінету, і сказати…

Задзвонив телефон. Він деренчав різко й вимогливо, по-хазяйськи, але Бернар — як я зрозумів, навмисне — розстебнув верхній ґудзик сорочки й поклав кашкет на стіл, поверх стопки паперів. Тільки по тому взяв слухавку.

— Так, — сказав він, а потім, змінившись з обличчя, вилаявся: — Це ви, Ормонде? Ну й що таке термінове видав наш комп’ютер? Невже повід…

На півслові Бернар осікся. Замовк. І знову вилаявся.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Гаразд, Ормонде. Дякую вам. Якщо виникнуть запитання, передзвоню.

Ормонд (він же, позаочі, Квазімодуль) — місцевий програміст, один з небагатьох, які залишилися. Знайти нормальну роботу програмісту завжди легше, ніж професорові біоробототехніки. Та Квазі залишається в Центрі. Напевно, теж по-своєму консервативний. Його поважають, з ним рахуються, але, природно, у подібні хвилини Бернару не до церемоній, а з програмістом — і поготів. Цікаво, що ж повідомив Квазі?

— Ормонд дещо підрахував, — начохорони взяв зі стола кашкет і став вертіти в руках. — Комп’ютер провів обчислення… Коротше, якщо в долині не з’явиться пошта, ймовірність того, що людики «сказяться» — 89,3 %.

Я — вкотре — подивився на годинник і підвівся.

Бернар ляснув мене по плечу, мало не посадивши назад до крісла:

— Удачі, листоношо. Повернешся — подякуй Ормонду. Без його «статистики» чорта з два ти б поїхав — хоч тисячу разів доводив би, що відвезти пошту необхідно, навіть якби професор особисто, головою своєю ручався в значимості подібної акції. Тому що професору не вірю. І тобі — не завжди. Цифрам — так.

Він замовк, походив біля вікна:

— Іноді запитую себе: навіщо взагалі ти влізав у всю цю історію?

— У Лерроків є метеорологічний… — почав було я.

— Потім, потім, — неочікувано різко відмахнувся Бернар. — Повернешся — договориш. Рушай, ти й так спізнюєшся.

— А що з версією…

— Вигадаєш якусь нісенітницю. Скажеш, Розалінда народила — вони зрозуміють.

— Узагалі-то, її звуть Розалія.

— Так, звичайно. Вибач. Ну, давай-давай, поквапся. З версією що-небудь придумаєш, — він скосив погляд на телефон і портрет предка. І той, і другий зберігали зневажливе мовчання. — Нафантазуєш що-небудь…