Владимир Аренев - Дикі володарі

«Решта — справа техніки, — посміхався після іспитів задоволений Еріх. — Точніше, якраз не техніки, а ось цих рук. Ну, а найскладніше — розташувати всі відповіді, щоб потім можна було легко знайти. Нічого, впорався! Головне — мізками пошурупати!»)

«Наскільки було б простіше, — з тугою думав Дилда, — якби нам дозволяли працювати хоча б із друкарською машинкою!.. Скачав через Мережу потрібну хакерську програмку, завантажив — і жодних проблем».

Він подивився на Еріха, вдячно кивнув йому й продовжував виводити закарлючки, переписуючи відповіді на чистий листок. Дуже боліла рука — вся, від ліктя до кінчиків пальців, але Дилда не здавався.

— І ви не зупините їх? — у голосі гостя лунало погано приховане здивування. — Адже чітко ж видно, вони списують, обидва!

— Такі правила, — незворушно заявив один із міністерської комісії. — До кінця іспиту ми не маємо права втручатися. Та це й ні до чого: камери все фіксують. За необхідності ми подамо докази того, що хлопці списували.

Решта міністерських несхвально позирнули на нього, але — «солідарність над усе!» — промовчали.

Той, хто говорив, був прикомандирований до їхньої комісії вказівкою згори, але звідки саме — невідомо. Люди «згори», «підсадні», супроводжували кожну з комісій на випускних іспитах, однак продовжували дотримуватись інкогніто й одягатися у форму працівників міносвіти. А ті, у свою чергу, не поспішали грати в приватних детективів і розсудливо тримали носи подалі від чужих справ. Тим більше, що справи ці були явно державної ваги.

«Ще один приклад сучасного виродження, — думав „підсадний“, дивлячись, як мовчать і відвертаються міністерські. — їм ніколи не спаде на думку поцікавитися, чому я тут. Будемо сподіватися, вони — з вимираючої породи людей, які, по суті, людьми так і не стали. Людська цивілізація балансує на межі, на якій сама благополучно опинилася через надмірну й квапливу інтелектуалізацію машин. Єдина властивість, що якісно відрізняє людину від тварин, — її свідомість, здатність мислити — перетворилася лише на милиці, ще один інструмент, завдяки якому людина пересувається у світі речей.

Мислення стало підмогою в житті, думка уподібнилася знаряддю, яким добувається їжа, відбувається повсякденна орієнтація в просторі й часі — і не більше. Навіть менше, бо дедалі частіше будь-які складні й абстрактні розумові операції за людину виконують машини, а вона лише пожинає плоди, вкрай прагматизовані, орієнтовані в площині шкідливо-корисно. Вся надія на дітей, — він посміхнувся. — Завжди, за всіх часів сподівалися саме на майбутні покоління. Сьогодні ми додаємо до цих надій ще й дію: спробу підштовхнути в потрібному напрямку. Директор має рацію, комп’ютери ми не використовуємо під час іспитів, тому що їх занадто легко обдурити. А не давати дітям взагалі жодного шансу — виходить, у зародку вбити прагнення знайти вихід із ситуації. Так, над моделюванням найоптимальніших умов експерименту працювала не одна група професійних психологів (в основному — електронних). І вже зараз ми отримуємо досить непогані результати. Якщо так піде й далі…»

«Підсадний» продовжує посміхатися. Він знає, що присутнім не буде сказано ні слова більше ніж потрібно. І знає, що після іспиту й Еріх, і його друг отримають гарні оцінки. Відмінні оцінки! І той, другий хлопчик піде вчитися далі, і напевно стане фахівцем високого класу.

Що ж стосується Еріха… Після вручення дипломів, коли директор уже попрощається з дітьми й ті почнуть розходитися, пан «підсадний» підійде до хлопчика й візьме його під лікоть, делікатно, але чіпко.

І, сам того не знаючи, вимовить слова із давнього двовимірного фільму:

— А вас, Еріх, я попрошу залишитися.