Владимир Аренев - Дикі володарі

— Так-так, розкрийте нам причини, які втягли цю тиху долину в настільки обтяжливе й шкідливе для старечого здоров’я очікування.

— Якщо стисло…

— А не треба стисло, — перебила мене одна з тіней; я так і не встиг з’ясувати, яка саме. — Ви докладно, не кваплячись. Хочете чаю?

— Дякую, мені вже двічі доводилося відмовлятися від чаю й докладних бесід, — я розвів руками. — Що поробиш, сьогоднішнє запізнення позначилося на всіх. Й інші мешканці долини теж чекають листоношу. Тому…

— Зачекають, — ліниво відмахнулася тінь справа. — Їм сьогодні є чим зайнятися. Принаймні пані…

Ліва тінь хитнулася в кріслі — ледь помітно, але права негайно замовкла. І навіть, здається, трошечки зніяковіла.

— Одним словом, розповідайте, — підсумувала ліва тінь. — А взагалі, пробачте за каламбур. Але саме одним словом розповідати не слід. Давайте краще в деталях. І сідайте, парубче, сідайте — в ногах, як відомо, правди немає.

Права тінь промовчала.

Спочатку я збирався чемно відмовитися, віддати кореспонденцію й поїхати, але потім передумав. Цікаво, чим це зайнята невідома пані, що її мало хвилює навіть моє запізнення? Старі отримують пошту раз на тиждень і завжди чекають її з нетерпінням. Звичайно, Мариній Леррок міг просто блефувати — не виключено, що в такий спосіб брати намагаються затримати мене, щоб побалакати. Їм тут нудно, я їх розумію. І все-таки… Не варто забувати, з ким маєш справу. Сама можливість існування якогось невідомого нам фактора…

Коротше, я залишився. Виволік з кутка третє крісло-качалку, сів і втупився в тіні навпроти.

— Починайте, — звелів Ронуальдо. Мариній же нічого не просив, він пішов за чаєм.

Весь час, скільки привожу пошту цим старим, дивуюся: як можна, маючи подібні розміри, рухатися настільки безшумно й спритно? Брати Лерроки не просто огрядні люди — вони дуже огрядні. І схожі один на другого, як… — та ну їх, ці «дві краплі води», — схожі, як Ронуальдо на Маринія. Тобто з першого погляду старих не розрізнити, але згодом починаєш думати, що все-таки здатен впізнати братів по голосу. І щоразу, коли починаєш так думати, розумієш — помилявся. Таке враження, начебто вони самі, прокидаючись ранком, не пам’ятають, хто з них хто, і просто тягнуть жереб, розбираючи імена.

Через пару хвилин Мариній з’явився на веранді, поставив на столик перед нами масивний металевий чайник, три кружки, вазу з печивом. У Лерроків усі речі в будинку великі й міцні, напевно, щоб відповідати господарям.

Стискаючи в одній руці важкий кухоль, а в іншій — не менш важке печиво, я став розповідати. Вірніше, вигадувати на ходу.

4. Так, день точно не вдався…

…Казав же Бернару, що можуть виникнути такого плану проблеми. А він тільки махнув рукою й ткнув пальцем у вікно. До вікна я підходити не став.

— Ти взагалі розумієш, яка катавасія заварилася? — роздратовано запитав начохорони, тужливо розглядаючи портрет далекого предка, що висів над столом. — «Товариство підтримки громадського порядку» — тьфу, гидота! А ці — «Рух захисників безпеки нашої країни». І ще зграйка дрібних товариств, рухів, організацій, що зараз обклала КПП зі всіх чотирьох сторін, трибить, скандує й залучає пресу. Тільки газетярів нам тут і не вистачало!..

Він подивився на мене, начебто я особисто запросив на мітинг газетярів. А може, навіть я — таємний кореспондент «Нашого часу».

— Так, три роки тому, коли приймали подібне рішення — про долину та інше — думали, що це кращий вихід з ситуації, що склалася. І «представники громадськості» начебто й не дуже виступали. Вірніше, майже не виступали проти, переважно за. Тоді чому зараз становище змінилося? Ні, ти запитай мене, чому?

— Чому? — слухняно запитав я. Я всього лише листоноша, що мені до того?

— А тому, — повчальним тоном повідомив Бернар, — що на носі чергові вибори. Дехто називає їх «перевиборами», але ми-то розуміємо…

Він не сказав, що ми розуміємо. Ми справді розуміли.

— Дозвольте, — втрутився професор, — але який стосунок вибори-перевибори мають до нашого… до нашої діяльності?

— Ха! — громогласно заявив начохорони. — Ще й яке! Ви ж учений, повинні розбиратися!

— Я й розбираюся, — холодно відповів професор. — Розбираюся в тій царині, в якій є фахівцем. І тому…

— І тому давайте-но в тій царині, де фахівець я, рішення прийматиму самостійно! — гаркнув Бернар. Його, схоже, запитання професора «дістали» остаточно. Звичайно, коли б тут був представник будь-якого іншого НДІ, Бернар розмовляв би з ним інакше. Але до нас давно вже не направляють перспективних. Долина «великим вченим» нецікава, а на «маленьких» начохорони має повне право зрідка, в особливо складній ситуації, покрикувати. Для зняття душевного й психічного напруження.