Владимир Аренев - Дикі володарі

— Уявляю, — хихикнув старий. — Гаразд, ідіть. І не засмучуйтеся, парубче, наступного разу я розповім вам, про що пише Сагон. Та й лист залишиться, так що…

— Дякую вам, дякую! — звичайно, перебивати Тірхада на півслові ризиковано, але в противному разі він міг базікати ще дуже довго. Мене це зовсім не влаштовувало.

Я вклонився й вийшов, прикривши за собою хвірточку. Скочив у велосипедне сідло й помчав (намагаючись зовні зберегти неквапливість і солідність: вони дуже не люблять поспіху) — помчав далі. Будиночки тут, у долині, розташовані на пристойній відстані один від одного, й тому доводиться користуватися велосипедом. Звичайно, можливість прокататися безлюдною курною дорогою, що поросла по боках густою травою й височенними деревами, мене більш ніж улаштовувала. Натискаєш на педалі, роздивляєшся по сторонах, радієш кожному птахові, об’їжджаєш жуків — відпочиваєш; благодать! Але сьогодні, на жаль, день не заладився із самого ранку.

…Ранок почався, загалом, непогано. Якщо не зважати на те, що будильник задзвонив на півгодини раніше. Ну, тепер-то я міг тільки завдячувати долі за це, але спочатку розлютився: лягати досипати вже не хотілося, а їхати на роботу було ще рано. Однак виїхав. Саме тоді все й почалося…

2. Спогади довелося перервати — з-за дерев вискочив пудель, схожий на сиву і неймовірно життєрадісну кульбабку. Кульбаба махнула хвостом, і я — вкотре — затамував подих, очікуючи, що вовна із хвоста зараз злетить парашутиками й полине геть, у траву, звідки й з’явилося це чудовисько. Але, звичайно, ніхто нікуди не полетів. Пудель, щоправда, майже добрався до моїх холош — я енергійніше запрацював ногами, намагаючись збільшити відстань між велосипедом і хижаком. Відстань не збільшувалася. Я б сказав, навіть навпаки.

Натомість віддалік з’явився будиночок пані Руслани — ми рушили до нього. Після хвилинного вагання (звір не відставав) я зважився й кілька разів подеренчав велосипедним дзвоником, повідомляючи, у якому тяжкому становищі перебуваю, і викликаючи підмогу. Пудель гавкотом підтвердив все вищезазначене. І знову спробував хапнути мене за холошу. Я вивернувся, втратив рівновагу, незграбно змахнув руками й звалився в куряву — під щасливе собаче співчуття й докірливе деренчання велосипеда. Сумка з листами, природно, виявилася у мене під боком, усередині хруснули коробочки бандеролей, щось надломилося.

«Проклятий пес!»

Загалом же Чорномор мені подобається. Він пес гарний, хоч і дещо навіжений. В цю гру ми з ним грали і раніше, хоча й набагато вдаліше; просто сьогодні день такий.

Поки я підводився й обтрушував одяг, пані Руслана нарешті почула, що на дорозі «щось» відбувається. Бабця вийшла зі свого улюбленого садка, стискаючи в одній руці кошичок з тюльпанами, а в іншій — великі жовтогарячі ножиці. Вона розсіяно роззирнулася, помітила мене й Чорномора, жбурнула кошичок на ослін й, із затиснутими в кулачку ножицями, помчала до нас. Тобто не помчала, звичайно, а швидко й енергійно зашаркала — це було межею бігових можливостей пані Руслани. Я подивився на ножиці й судорожно ковтнув слину, поправляючи сумку. Пудель, радісно гаркнувши, полетів до хазяйки. Я підняв велосипед і пішов за собакою.

— Безсоромний! — бабця зупинилася й вказала кінцями ножиців на звіра. — Як ти смів!

Чорномор загальмував із усього розгону, присідаючи на передні лапи — «кланяючись». Дрібний жовтий пил злетів у повітря, вкриваючи сиве старече волосся, робочий фартух і зморшкуваті руки.

— Перепрошуй-вибачайся! Однаково залишишся без обіду! — і, звертаючись уже до мене: — Здрастуйте! Щось ви сьогодні зовсім довго добиралися! Ми отут заждалися, ми всі! Але з Чорномором ви суворіше, далебі! Не можна так з ним, а то він зовсім розбалувався! Суворіше, кажу!

Пані Руслана трохи глухенька. У цьому лихо оточуючих. Старенькій здається, що, як і вона, ніхто навколо нічого не чує.

— Ага! — підтвердив я, — обов’язково! Намагаюся! Але Чорномор такий гарний собака, що…

— Що?! — вона змахнула ножицями; пес зайшовся в захопленому гавкоті.

— Кажу, постараюся!

— А-а-а!.. — протягла бабця. — Та вже постарайтеся! А то він на цьому тижні!..

Я поставив велосипед на стопор і почав розстібати сумку.

— Що це ви робите?! — підозріло запитала пані Руслана. — Га?!

— Пошта! — крикнув я, длубаючись у м’ятому вмісті сумки. Усе там нещадно перемішалося, тепер мимоволі доведеться довго шукати потрібні конверти й пакети. — Пошта для вас!