Мишель Уэльбек - Покора

Я оновив бурбон у своїй склянці, перш ніж дати відповідь Міріам. Часто за агресією приховується прагнення спокусити – я читав про це в Бориса Цирюльніка, а Цирюльнік – серйозний тип, тут не до жартів, крутий авторитет серед психологів, на кшталт Конрада Лоренца, але у світі людей [6] Конрад Лоренц (Konrad Lorenz, 1903–1989) – австрійський біолог, лауреат Нобелівської премії з фізіології та медицини 1973 року. Досліджував і порівнював поведінку диких та свійських тварин. Борис Цирюльнік (Boris Cyrulnik, нар. 1937) – французький психіатр, який уславився дослідженнями сімейних зв’язків. . Тим часом, очікуючи на мою відповідь, Міріам трохи розвела стегна – справді, це була мова тіла, жодних ілюзій.

– Насправді немає нічого дивного – просто твої знання з психології походять із жіночих журналів, націлених на певні типи споживачів: схиблених на екологічності представниць богемної буржуазії, публічних панійок, дружніх до ґеїв клаберок, комп’ютерних фанаток, прихильниць «технологічного дзену» – щотижня журнали вигадують нові типажі. Я ж просто не відповідаю жодному з відомих профілів споживача.

– Може… тобі не здається, що цього вечора ми могли б поговорити про щось приємніше? – Вона мовила це з надривом, і я раптом знітився.

– Їсти хочеш? – запитав я, намагаючись викрутитись із халепи.

Ні, їсти вона не хотіла, проте все завжди завершувалося їжею.

– Може, суші?

Звісна річ, Міріам погодилась – усі, навіть такі вишукані гастрономи, як дбайливі жінки, завжди погоджуються на суші; певно, існує всесвітня змова навколо безформного нагромадження сирої риби та білого рису; я знайшов рекламний проспект продавця суші, навіть читання якого виявилося втомливим – я плутав між васабі, макі, суші-ролами, нічого не розуміючи і не маючи жодного бажання збагнути щось у цій плутанині; тож мій вибір впав на комбіноване меню № В3, і я зробив замовлення по телефону, хоча краще, напевно, було піти до ресторану; поклавши слухавку, я увімкнув Ніка Дрейка. Запала тривала мовчанка, яку я урвав досить по-дурному, поцікавившись успіхами Міріам у навчанні. Вона докірливо зирнула на мене й відказала, що все гаразд, що вона збирається вступати на магістерку з видавничої справи. Я з полегшенням міг звернути на загальнішу тему, схваливши кар’єрний план Міріам: хоча цілі сегменти французької економіки переживали спад, видавці почувалися непогано, їхні прибутки зростали – дивина, бігме; читання, певно, було єдиною втіхою бідолашним людиськам.

– У тебе також явно не все гаразд. Але, чесно кажучи, ти завжди справляв таке враження, – досить приязно, навіть із сумом зауважила Міріам.

І що я міг на це відповісти – посперечатися з її твердженням було важко.

– Невже у мене настільки депресивний вигляд? – запитав я після паузи.

– Та ні, не депресивний, проте в якомусь сенсі навіть гірше – у тобі є якась неприродна чесність, неготовність до компромісів, які врешті дозволяють нам виживати. Ну, скажімо, нехай ти маєш рацію щодо патріархату, нехай це навіть буде єдине можливе рішення. І все ж я отримала освіту, звикла сприймати себе як індивідуальність, здатну міркувати і приймати рішення не гірше за чоловіків, – то що ти пропонуєш тепер робити зі мною?! Залишити на смітнику?

Певно, варто було відповісти «Так», але я німував – отже, був не такий уже й чесний. Суші досі до нас не доїхали. Я налив собі ще бурбону – вже втретє. Нік Дрейк співав про цнотливих юнок та античних принцес. А мені й досі не хотілося ні зробити їй дитинча, ні поділити обов’язки, ні придбати торбину-кенгуру для дитини. Навіть кохатися не хотілося – хоча ні, кохатися трохи таки хотілося, але водночас кортіло і померти, я вже й сам точно не знав, чого хотів, відчував, як підкрадається до горлянки легка нудота… Та де ці довбані Rapid’Sushi, га?! Треба було попросити, щоб відсмоктала мені, це дало б нам, певна річ, другий шанс – проте я дозволив нудьзі підступити до мене, і вона збільшувалася потроху.

– Що ж, краще мені, певно, піти… – кинула Міріам, помовчавши хвилини зо три.

Якраз стихло виття Ніка Дрейка, відригнула «Нірвана», я зменшив звук і відповів:

– Як хочеш…

– Шкода, Франсуа, мені дуже шкода бачити тебе у такому стані, – сказала вона вже у дверях, надягнувши пальто. – Хотіла б я чимось допомогти, але навіть не знаю чим. Ти не даєш мені жодного шансу…

І ми поцілувалися на прощання. Я думав лише про те, як пережити цей час.

Суші прибули через кілька хвилин після її зникнення. Їжі було багато.