Мишель Уэльбек - Покора

Я кинув на Стіва відверто інквізиторський погляд – блискучим розумом хлопчина не вирізнявся, тож його було легко вивести з рівноваги; звісно, мій погляд подіяв миттєво.

– Оскільки ти досліджував твори Блуа, – пробурмотів він, – то, певно, добре знаєшся на ідентичності антисемітів…

Я втомлено зітхнув: Блуа не дотримувався антисемітських поглядів, а я ніколи не досліджував його творів. Звісна річ, мені – в рамках копирсання у творчості Гюїсманса – доводилося згадувати Блуа та порівнювати особливості художньої мови двох письменників у моїй єдиній опублікованій роботі «Запаморочення від неологізмів», яка, напевно, була вершиною моїх досягнень на цьому світі (принаймні, робота отримала схвальні відгуки у виданнях «Поетика» і «Романтизм») і яка, ймовірно, і спричинилася до мого підвищення до професора. А й справді, більшість «дивних» слів у текстах Гюїсманса були не неологізмами, а, радше, рідкісними словами, запозиченими з арго різних ремісничих цехів та з регіональних говірок. Гюїсманс – у цьому полягала моя головна думка – до кінця стояв на позиціях натуралізму, прискіпливо пристосовуючи справжню народну балачку до своїх творів; у певному сенсі, він так і залишився соціалістом, що замолоду брав участь у Меданських вечорах Еміля Золя, і, хоча його зневага до лівих неухильно зростала, вона ніколи не поборола початкову відразу до капіталізму, культу грошей та всього, що пов’язувалося з буржуазними цінностями; словом, Гюїсманс належав до унікального типу християнського натураліста, тоді як Блуа, який весь час прагнув успіху в справах або у світі, за допомогою неологізмів прагнув виділитися, перетворити себе на гнане світило, недоступне для простих смертних, – і для цього свого часу в літературному середовищі він обрав містично-елітарну позицію, постійно дивуючись своїм негараздам та повній (хоч і цілком заслуженій) байдужості суспільства до своїх анатем. Як пише Гюїсманс, це був «нещасливець надзвичайно диявольської пихи та безмежної ворожості». Мені Блуа від самого початку нагадав прототип поганого католика , віра й завзяття якого виявляються лише в ситуаціях, коли співрозмовник сприймається як приречений на пекельні страждання. Утім, за часів написання роботи я спершу контактував з різноманітними лівими католицько-роялістськими гуртками, де всі обожнювали Леона Блуа і Жоржа Бернаноса та зваблювали мене час від часу рукописними листами, але згодом збагнув, що їм абсолютно нема чого мені запропонувати – жодного документу, якого б я з легкістю не відшукав сам у архівах, відкритих для університетської публіки.

– Я впевнений, що ти натрапив на цікавий слід… Перечитай Дрюмона [2] Едуард Дрюмон (Edouard Drumont, 1844–1917) – французький письменник, публіцист і політичний діяч. Яскравий представник антисемітської (антидрейфусарської) та націоналістичної частини французької інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ століття. Засновник Національної антисемітської ліги Франції. , – кинув я Стівові, радше щоби потішити його самолюбство, і він глянув на мене із вдячністю та наївністю примхливої дитини.

Вхід до моєї аудиторії (того дня я хотів поговорити про Жана Лоррена) заступили троє суб’єктів віком під двадцять років – двоє арабів і один чорношкірий; на щастя, цього разу вони були неозброєні й демонстрували спокій; хоча на перший погляд загрози не було, все ж, щоб увійти до аудиторії, слід було минути цих типів – тож я мав утрутитися. Я зупинився перед ними; напевно, шибеники воліли уникати провокацій і з повагою ставитись до викладачів – що ж, принаймні, я на це сподівався.

– Я викладач, і зараз у мене лекція, – суворо заявив я, звертаючись до них усіх одночасно.

Мені відповів, широко усміхнувшись, чорний хлопець:

– Та які проблеми, месьє! Ми просто завітали до своїх сестричок…

І він зробив лагідний жест, обвівши рукою сидіння, розташовані амфітеатром. Насправді «сестричок» там було лише дві – панянки з Магрибу сиділи разом ліворуч угорі; вони були вдягнені в чорні чадри з решітками на місці очей – мені вони завжди здавалися порядними дівчатами.

– Гаразд, ви їх побачили, – поблажливо мовив я. І наполіг: – Тепер можете йти.

– Та які проблеми, месьє! – відказав чорний юнак, усміхнувшись іще ширше; він розвернувся – і за ним мовчки пішла решта хлопців. Але, зробивши три кроки, він обернувся.

– Мир вам, месьє, – сказав юнак і злегка вклонився.

«Що ж, без пригод… – думав я, зачиняючи двері аудиторії. – Цього разу мені пощастило». Не знаю, зрештою, чого я чекав; справді, точилися чутки про напади на викладачів у Мюлузі, Страсбурзі, Екс-Марселі та Сен-Дені, проте серед моїх колег жертв нападів не було, та я й не вірив у ці теревені; за словами Стіва, молоді вахабіти та керівництво Університетів уклали угоду – і доказом цього було буцімто те, що з території факультету вже два роки як зникли крадії та наркодилери. Цікаво, чи був у цій «угоді» пункт, яким на територію факультету заборонявся доступ єврейським організаціям? Авжеж, ішов відповідний поголос – також неперевірений і малоймовірний, – проте Спілка студентів-євреїв Франції справді з минулого року не мала представництва в жодному з університетських містечок довкола Парижа; натомість молодіжне відділення Братства мусульман посилило свою присутність усюди.