Мишель Уэльбек - Покора

Коли Міріам пішла, понад тиждень я був сам; уперше після призначення на посаду професора я не мав сили навіть для єдиного робочого дня – середи. Робота над дисертацією і видання книжки були інтелектуальними вершинами мого життя – але після цього минуло вже десяти понад десять років. Інтелектуальні вершини?! Такі нетривалі?.. У ті часи я, принаймні, почувався корисним . Відтоді було написано кілька невеликих статей для «Нотаток про письменників дев’ятнадцятого столІття», зрідка – коли виникала нагода, дотична до моєї галузі існування, – з’являлися мої нотатки в «Літературному журналі». Стислі, ядучі, дотепні тексти зазвичай отримували високу оцінку – до того ж я ніколи не запізнювався зі здачею в номер. Та хіба цим можна було виправдати життя? Зрештою, чи обов’язково від життя має бути користь? Ціле тваринне царство та переважна більшість людей проживають життя, жодного разу не замислившись про власну корисність. Вони живуть, бо живуть, – от і все, приблизно так міркує більшість; гадаю, що і вмирають, бо вмирають, – на цьому аналіз їхнього існування завершується. І все ж, як фахівець із творчості Гюїсманса, я відчував обов’язок наповнити життя глибшим сенсом. Коли аспіранти запитують, у якому порядку слід читати твори автора, що йому вони вирішили присвятити праці, я щоразу раджу хронологічний порядок. І не тому, що життя автора має важливе значення, – важить послідовність книжок, яка утворює свого роду інтелектуальну біографію з власною логікою. У випадку Жориса-Карла Гюїсманса проблема, вочевидь, поставала з особливим місцем роману «Назворіт». Як, склавши такий напрочуд потужний текст, до того не бачений у світовій літературі, можна продовжувати писати? Звісна річ, перше, що спадає на думку: далі писати надзвичайно важко. І у випадку Гюїсманса було саме так. Після роману «Назворіт» з’явився інший – «На узбіччі» – повний провал, проте так і мало бути; і якщо після поганого враження, відчуття застою та повільного спаду ще залишається задоволення від читання, то тільки тому, що авторові спала щаслива думка: у книжці, приреченій на провал, розповісти історію одного провалу. Таким чином щільне злиття теми та її обробки бере гору над естетичною цілісністю – одне слово, трохи нудно, але відірватися важко, хоча цілком зрозуміло, що на узбіччі – під час невдалого відпочинку за містом – опинилися не лише герої роману, а й сам Гюїсманс. Можна було б навіть вирішити, буцімто він прагне повернення до натуралізму (похмурого сільського натуралізму, де селяни постають мерзеннішими й корисливішими, ніж парижани), якби не фантастичні оповіді, через які текст має перехняблений вигляд і не підпадає під жодне визначення. У наступному романі Гюїсманс уникає пастки завдяки простому і добре відомому трюку: головний герой веде оповідь від імені автора, появу низки книжок якого ми можемо відстежити. Усе це я докладно описав у дисертації; утім, складнощі почалися потім, адже точкою відліку особистого розвитку Дюрталя, головного героя (та й самого Гюїсманса) – від роману «Отам», на перших сторінках якого Дюрталь прощається з натуралізмом, до «Дарів», не оминаючи увагою романи «На шляху» та «Собор», – було прийняття католицької віри. Звичайно, нелегко атеїстові вигадати цілу низку книжок, головною темою яких був би перехід до певної віри; уявімо когось, хто ніколи не був закоханий і не відав цього почуття, – навряд чи така людина зацікавилася б любовним романом. На жаль, за відсутності справжнього щирого почуття, емоцією, що наростала потроху в атеїсті, змушеному стежити за духовними пригодами Дюрталя, за нескінченною зміною відпливів та припливів благодаті – власне, сюжетом трьох останніх романів Гюїсманса, – стала нудьга. І саме коли я обмірковував цей факт (щойно прокинувшись, сьорбаючи каву та чекаючи на народження дня), мені спала вельми неприємна думка: так само як «Назворіт» став вершиною літературного життя Гюїсманса, Міріам, без сумніву, стала вершиною мого сексуального життя. Чи вдасться мені пережити втрату коханки? Було цілком очевидно, що ні.

Очікуючи на смерть, я згадав про «Записки про дев’ятнадцяте століття» – наступні збори мали відбутися менше, ніж за тиждень. У журналі також проходили вибори. Більшість захоплюються політикою та війнами, але мене подібні розваги не цікавили; політики в мені було не більше, ніж у туалетному папері, – і, безперечно, даремно. Справді, коли я був молодий, у виборах було мало цікавого – можна було тільки подивуватися скромності «спектру політичних сил». Лівоцентристського кандидата – завдяки потужній харизмі – обирали на один-два мандати, і якісь таємничі правила забороняли переобиратися на третій; потім населення втомлювалось і від кандидата, і від лівоцентристів, тож відбувалося явище «демократичної зміни» – себто виборці приводили до влади правоцентриста, який також (залежно від поведінки) лишався на посаді впродовж одного-двох мандатів. Дивно, але країни Заходу неймовірно пишалися виборчою системою, яка дозволяла ділити владу між двома ворожими зграями – щоб накинути її державам, які не поділяли захвату цією забавкою, вони навіть наважувалися розв’язувати війни.