Мишель Уэльбек - Покора

Досить спокуслива машкара правого інтелектуала, подумав я, на факультеті це виділятиме його з-поміж решти. Людям можна дозволяти говорити доволі тривалий час – вони щоразу захоплюються своїми думками, – проте час від часу треба вставляти хоч слово. Без особливої надії я поглянув на Алісу – я знав, що цей період у літературі її не цікавив; Аліса була переконаною Frühromantik [8] Ранній романтик ( нім. ). Так називали групу Єнських романтиків (брати Шлеґелі, Тик, Новаліс). . Я вже збирався запитати у Ламперера: «Ви хто – католик, фашист чи два в одному?», проте стримав себе; я давно вже не спілкувався з правими інтелектуалами і не знав, як давати з ними лад. Удалині почулося щось схоже на постріли.

– Що це, по-вашому? – запитала Аліса. І додала, повагавшись: – Схоже на автоматну чергу…

Ми застигли, і я раптом збагнув, що всі розмови в садку стихли, знову було чутно вітер серед гілля та шурхіт гравію під ногами – гості залишали коктейль і, мовби вичікуючи, повільно прямували алеєю. Повз мене пройшли двоє викладачів з Університету Монпельє – вони зазирали до своїх смартфонів, тримаючи ґаджети чудернацьки, горизонтально, ніби чарівницькі палички.

– Ні слова, – тривожно зітхнув один з них, – вони всі на саміті Великої Двадцятки.

«Диваки, – подумки зауважив я. – Невже вони гадають, що ЗМІ відразу ж помчать на місце дії?! Цього не буде сьогодні, як не було цього в Монфермеї, – це повне затемнення».

– У Парижі так бухкає вперше, – байдуже відзначив Ламперер.

І знову посипались постріли, вже чіткіші і ніби ближчі, а потім гахнув і вибух. Усі гості одразу ж повернулись у напрямку звуку. Понад будівлями до неба піднімався стовп диму – це мало бути десь у районі площі Кліши.

– Що ж, гадаю, танцюльки завершено, – з полегшою сказала Аліса. А й справді, багато хто кинувся до телефонів, а дехто вже рухався в бік виходу – хоч і поволі, по кроку, ніби щоб показати, що володіє собою, не піддається паніці.

– Якщо ви не проти, можемо продовжити розмову у мене, – запропонував Ламперер. – Я живу на вулиці Кардинала Мерсьє, це за два кроки звідси.

– У мене завтра лекція в Ліоні, мій потяг о шостій, – сказала Аліса. – Краще піду додому.

– Впевнена?

– Авжеж! Дивно, але я нітрохи не боюся.

Я дивився на неї, гадаючи, чи варто наполягати, аж раптом збагнув, що й сам не боюся; чомусь – без поважної, проте, причини, – я був переконаний, що сутички не підуть далі бульвару Кліши.

«Рено-Твенґо» Аліси чекало на розі вулиці Бланш.

– Гадаю, з твого боку це не дуже розумно, – зазначив я, поцілувавши її. – Зателефонуй мені, коли будеш вдома.

Вона кивнула – і авто рушило з місця.

– Неймовірна жінка, – зауважив Ламперер.

Я погодився, подумавши, що насправді мало знаю про Алісу. Почесні відзнаки, кар’єрні просування, сексуальні зізнання – все, про що ми розмовляли; і жодна чутка щодо Аліси до моїх вух не доходила. Розумна, елегантна, вродлива – цікаво, скільки їй було років? Певно, стільки ж, скільки й мені, до сорока п’яти; і, вочевидь, партнера вона не мала. Проте завершувати розмову було ще зарано – подумав я і згадав, що вчора зі мною сталося те саме.

– Справді, неймовірна, – погодився я, намагаючись відігнати від себе дурні думки.

Постріли вщухли. Ми вийшли на вулицю Баллю – абсолютно безлюдну в таку пору – і (зауважив я Лампереру) ніби потрапили до епохи наших улюбленців; тут майже всі будинки чудово збереглись і були споруджені за часів Другої імперії та початку Третьої республіки.

– А й справді, навіть вівторки Малларме відбувалися неподалік – на Римській вулиці, – відповів Ламперер. – А ви мешкаєте де?

– Авеню Шуазі. Будівлі переважно сімдесятих років. Звісно, з точки зору літератури, то був не вельми цікавий час.

– Це там розташований Чайнатаун?

– Саме так. Я мешкаю посеред Чайнатауна.

– Багато хто назвав би ваш вибір вельми розумним, – помовчавши, замислено зауважив Ламперер.

Ми якраз вийшли на ріг вулиці Кліши. Я зупинився, втративши мову. За якусь сотню метрів на північ від нас палала площа Кліши; можна було розрізнити обгорілі каркаси автівок і одного автобуса; велична і почорніла статуя маршала Монсе стриміла серед пожежі. Я не помітив жодної особи. Усе вкривала тиша, яку час від часу порушувало виття сирени.

– Знаєте, ким був Монсе?

– Щось не пригадую.

– Наполеонівський вояка. Уславився, захищаючи заставу Кліши від росіян у 1814-му. Якщо етнічні сутички спалахнуть у цій частині Парижа, – не змінюючи тону, продовжив Ламперер, – китайська громада не втручатиметься. Тож Чайнатаун міг би стати одним із найбезпечніших кварталів Парижа.