Бернгард Келлерман: Тунель

— Ай-ай-ай...

— Тсс! — Мод обурено повернула в той бік голову, і голоси замовкли.

В антракті всі побачили, що до ложі Ллойдів увійшов білявий Хоббі й потис руку Етель як добрій знайомій.

— Бачите, я правду казав! — гучно промовив у сусідній ложі низький голос.— Хоббі щасливчик! Правда, не треба забувати про Вандерштіфта...

Невдовзі Хоббі повернувся. Він устромив голову до ложі Алланів і гукнув:

— Ходімо, Маку! Старий хоче з тобою побалакати!

2

— Це Мак Аллан! — сказав Хоббі, ляснувши товариша по плечу.

Ллойд сидів, згорбившись і опустивши голову, у напівтемній ложі, з якої виднілася частина сліпучого кільця лож, заповнених усміхненими, веселими, балакучими жінками й чоловіками. Ллойд не підвів голови і, здавалося, нічого не почув. Та за хвилину він спокійно, сухо, хрипкуватим голосом промовив:

— Дуже радий бачити вас, містере Аллан! Я детально ознайомився з вашим проектом. Він сміливий, він грандіозний, його можна здійснити! Я зроблю все, що зможу! — Ллойд простяг Алланові руку — коротеньку руку з чотирикутною долонею, стомленою і м'якою, як шовк,— і підвів обличчя.

Хоббі заздалегідь підготував Аллана до цієї миті, і все ж Мак мусив узяти себе в руки, щоб приховати відразу й жах, викликані в нього виглядом багатія.

Обличчя Ллойда було схоже на морду бульдога. Нижні зуби трохи випинали наперед, ніздрі являли собою дві круглі дірки, а маленькі, схожі на косі щілини, запалені очиці сльозилися на висхлому, бурому й застиглому обличчі. Ллойд був геть лисий. Огидні лишаї понівечили, висушили йому шию, лице й усю голову, кістки були обтягнені зморщеними м'язами й тютюново-бурою шкірою. Вигляд Ллойда справляв моторошне враження; люди, вгледівши його, блідли, мало не зомлівали, і тільки той, хто мав міцні нерви, міг дивитися на нього спокійно. Це обличчя скидалося на трагікомічну маску бульдога й воднораз наганяло страх, мов живий череп. Воно нагадало Алланові про індіанські мумії, на які він наштовхнувся, коли прокладав дорогу в Болівії. Ті мумії сиділи навпочіпки в ящиках. Голови їхні повисихали, з-за зморщених губів шкірилися зуби, а очі із світлими й темними камінчиками в очницях мали жахливо природний вигляд.

Ллойд, що добре знав, як діє на інших його вид, лишився задоволений враженням, яке він справив на Аллана, і заходився вивчати його риси своїми невеличкими, мокрими від сліз очицями.

— Так, це правда,— знов озвався він,— сміливішого проекту, ніж ваш, я ще не бачив... І його можна здійснити!

Аллан уклонився й висловив радість із приводу того, що його проект зацікавив містера Ллойда. Настала вирішальна хвилина в його, Аллана, житті, і все ж він, на власний подив, був цілком спокійний. Ще входячи до ложі, він хвилювався, але тепер чітко й по-діловому відповідав на короткі й конкретні запитання Ллойда. Перед цим чоловіком, чия кар'єра, багатство і навіть вигляд збили б із пантелику тисячі інших, Аллан одразу відчув себе впевнено, хоч і сам не пояснив би причини своєї впевненості.

— Ви вже все підготували, щоб завтра ж оголосити про свій проект громадськості? — запитав нарешті Ллойд.

— Мені потрібно ще три місяці.

— Тоді не гайте жодної хвилини! — рішуче сказав Ллойд.— У всьому іншому цілком покладіться на мене.— Потім легенько смикнув Аллана за рукав і показав на дочку: — А це Етель Ллойд.

Аллан перевів погляд на Етель, що спостерігала його під час усієї розмови, й привітався.

— How do you do, Mr. Allan? [9] Добрий день, містере Аллан! (Англ.) — жваво промовила Етель і, щиро дивлячись йому в очі, подала руку, невимушено й відверто, як це властиво жінкам її породи.— То ось він який! — хвилю помовчавши, додала дівчина з чарівною, трохи лукавою усмішкою, за якою намагалася приховати свою зацікавленість його особою.

Аллан уклонивсь і зніяковів — він зовсім не вмів поводитися з молодими дамами.

Алланові впало в око, що Етель надміру напудрена. Вона нагадувала йому пастельну картинку — такі м'які й ніжні були барви її обличчя, відтінок білявих кіс, синява очей і ніжний рум'янець юних губів. Етель привітала його як великосвітська дама, і все ж у її голосі бриніло щось дитяче, так ніби їй було не дев'ятнадцять років (Аллан знав про це від Хоббі), а тільки дванадцять.

Аллан пробурмотів кілька шанобливих слів; трохи збентежена усмішка не сходила з його вуст.

Етель усе ще пильно його розглядала — і як впливова дама, чия увага — велика ласка, і заразом як допитлива дитина.