Бернгард Келлерман: Тунель

Оранжерейний затишок зали, сповненої стрімкої, трепетної музики, запахів парфумів, сліпучих потоків світла й блиску коштовного каміння, збуджував Аллана, вкрай загострював і увиразнював його думку. Мозок працював напружено й чітко, незважаючи на те, що Аллана раптом охопило неймовірне хвилювання. Його проект — це все! З ним він або піднесеться на вершину, або впаде в прірву! На досліди, на добування інформації, на тисячі підготовчих робіт він пожертвував усіма своїми статками, і якщо проект не пощастить здійснити, то завтра, сказати правду, все доведеться починати спочатку. Проект — це його життя. Аллан підраховував свої шанси, немов розв'язував алгебраїчну задачу, де кожен окремий член — результат попередніх результатів. Насамперед можна було б зацікавити проектом «Сталь-трест», який не витримав конкуренції з сибірським залізом і зазнав нечуваного застою. Трест — можна поставити десять проти одного — вхопиться за проект, або Аллан розпочне проти нього боротьбу не на життя, а на смерть. Він готовий піти в наступ на великий капітал — на всіх отих Морганів, Вандербільтів, Гульдів, Асторів, Маккеїв, Хевмейєрів, Бельмонтів, Вітнеїв і як там іще їх звуть! Треба зосередити вогонь на групі найголовніших банків! Кінець кінцем, якщо все це нічого не дасть, можна буде ввійти в спілку з пресою.

Своєї мети Аллан міг би досягти й кружним шляхом; сказати щиро, Ллойд йому зовсім не потрібен. Однак із таким союзником, як Ллойд, це — наперед виграна битва, без нього — важке просування, коли доводиться відвойовувати кожен квадратний фут території.

І Аллан, нічого не бачачи й не чуючи, приплющившії очі, вперто, до найменших подробиць розробляв план свого наступу...

Та раптом якийсь ніби трепет пробіг залою, що безмовно віддалася чарам музики. Голови почали повертатись, яскравіше замерехтіло коштовне каміння, заблищали скельця біноклів. Музика саме полинула ніжним піано, і диригент роздратовано озирнувся, бо в залі почулось шепотіння. Сталося, видно, щось таке, що мало над публікою більшу владу, ніж чари двохсот двадцяти музикантів, диригента й безсмертного композитора.

В сусідній ложі чийсь бас стишено промовив:

— На ній Рожевий діамант... із скарбниці Абдул-Хаміда... Коштує двісті тисяч доларів!

Аллан підвів погляд: у ложі навпроти було темно. Ллойд приїхав!

У темній ложі ледь виднівся всім знайомий, тонко окреслений, ніжний профіль Етель Ллойд. Її золотисто-біляві коси вгадувалися лише по невиразному мерехтінню, а на лівій, оберненій до зали скроні в неї зблискував блідо-червонуватим вогнем великий діамант.

— Ви подивіться, яка шийка, яка голівка! — рокотав по-сусідству чоловічий голос.— Ви бачили коли-небудь таку голівку? Кажуть, Хоббі, архітектор... Так-так, отой блондин, щойно він був тут, поруч...

— О, в це не важко повірити! — прошепотів інший голос із чистою англійською вимовою, і почулося тихеньке хихотіння.

Задня частина ложі Ллойдів була завішена портьєрою, і Аллан з жесту Етель здогадався, що сам Ллойд сидить там. Нахилившись до дружини, Аллан прошепотів:

— А Ллойд усе ж таки прийшов, Мод!

Але Мод не чула нічого, крім музики. Навіть нерозчула, що сказав чоловік. Мабуть, тільки вона в цілій залі ще не знала, що Етель Ллойд у своїй ложі і що на ній Рожевий діамант. У раптовому душевному пориві, викликаному музикою, Мод навмання простягла до Мака свою невеличку руку. Мак узяв її і почав машинально погладжувати, тоді як тисячі сміливих думок блискавично пролітали в його голові, а вухо ловило уривки пліток, що ними пошепки обмінювалися голоси в сусідній ложі.

— Діаманти? — прошепотів один голос.

— Діаманти,— пророкотав другий.— Кажуть, він з цього й почав. У австралійських копальнях.

— Спекулював?

— По-своєму. Держав там шинок.

— То сам він, кажете, нічого не добував?

— Ще й як добував! — (Тихе хихотіння.)

— Не розумію вас...

— Ходять чутки. Він мав свою копаленьку, тільки вона не коштувала йому жодного цента... Ви ж бо знаєте, копачів там добре обшукують... Вони ковтають діаманти.

— Для мене це новина.

— Кажуть, Ллойд... коли держав шинок... чогось підливав у віскі... щоб викликати в них морську хворобу... От вам і «копаленька»!..

— Неймовірно!

— Так кажуть!

— А тепер викидає мільйони на університети, обсерваторії, бібліотеки...

— Ай-ай-ай! — геть спантеличено прошепотів перший голос.

— До того ж він — тяжко хворий чоловік, цурається людей... Удома в нього бетонні стіни завтовшки цілий метр, щоб із вулиці не чути було жодного звуку... Як в'язень...