Олесь Бердник - Розбиваю громи

— Хороший педагог з тебе! — бурчав батько. — Розгвинтила його, далі нікуди!

— Він сам про все розповість! Правда, Василечку?

Вася, хлипаючи, почав розповідати. І про табір у Карпатах, і про Йвана Стотисячного, і про думку створити спілку лицарів краси. І про те, що з того вийшло…

Батько розвів руками, хмикнув, витер салфеткою масні вуста.

— Юродство. Щоб я не чув більше ні про які спілки краси! Ось так!

Він важко встав, пішов до своєї кімнати, ліг на диван. Розгортаючи газету, мляво сказав:

— Ще раз директор на тебе пожаліється — віддам в інтернат.

— Таке скажеш — в інтернат! — розсердилась мати. — Що він — безбатченко?

— Щоб обтесали, — буркнув батько.

— З своїх плечей на чужі, — докірливо мовила мати. — Та й віддавати його нема за що. Нічого поганого синок не зробив. Хотів же як краще…

— Мене не цікавить, що він хотів, а що вийшло! А тепер — дайте мені спокій, я хочу подумати.

Газета лягла на батькове обличчя. Невдовзі почулося сопіння. Мати зачинила двері, повернулася до Васі, посадила його в крісло. Ясно дивилася прямо в душу, пестила шкарубкими пальцями синове обличчя, пригладжувала неслухняний вихор. Хлопцеві було приємно, він знову відчув себе маленьким Васьком, який любив лежати у матері на колінах. А вона ніжила його та розповідала казки. Про злих розбійників, про сміливих богатирів та гарних царівен. От якби повернулося все те, незабутнє, прекрасне. Ні, ні! Не вернеться, попливло воно у безвість, він давно вже не дитина, і навіть якось незручно, коли мати отак його пестить…

Вася опустив очі, зітхнув.

— Мамо, а чого воно так виходить?

— Дуже просто, синку, — сумовито всміхнулася мати. — Аж надто просто. Ти бачив, як бджоли носять мед з квітів?

— Бачив. То й що?

— Для них у тому нема нічого надзвичайного, синку. Для них це — буденна праця. Без неї нема смислу життя у бджоли. Такі є й люди — вічно вони працюють, метушаться, щось майструють. Не можуть і хвилини, синку, посидіти без діла…

— Як наша бабуся Химка, — сказав, усміхнувшись, Вася.

— Правда твоя, — згодилася мати. — Вона не навмисне робить те або інше, а тому, що не може інакше. І в неї це виходить природно, як у бджоли. Такі люди тримають світ на собі, синочку.

— Згоден, але не розумію, до чого тут я…

— Поміркуй гарненько. До зустрічі з тим… як його… Стотисячним ти не думав ні про яку спілку краси. Робив і гарне й недобре, але все природно, як виходило. А тут раптово вирішив: дай-но я буду весь час добрим, чесним, всюди захищатиму красу!

— А чим це погано? — здивувався Вася.

— Не погано. А неприродно для тебе. Вийшов на вулицю і оглядаєшся — куди б його прикласти правила добра й краси? Адже так? Тобі хочеться відзначитись. Похвалять тебе, героєм станеш!

— Ну, мамо, що ти кажеш?

— Правду кажу. Я одверто розмовляю з тобою, бо хочу, щоб ти збагнув усе як слід. Нема всеосяжного добра, як і зла абсолютного нема. Раз на раз не прийдеться. Ось ти запропонував бабусі піднести кошик. Благородно? Правда? А бабуся, може, вже потерпіла від якогось шахрая і тепер боїться. А ти хапаєш кошика за ручку, гаркаєш: давайте поможу! Треба було привітатися, чемно запитати: бабусю, якщо вам тяжко, дозвольте мені піднести… Може, вона відмовилася б, але подивилася б на тебе з вдячністю.

— Ціла морока, — зітхнув Вася.

— А ти як думав? Це ж люди. У кожного своя душа. Своє серце. Своя доля. Що людина — то й цілий світ. Всіх під одну гребінку не причешеш. Може, хтось не хоче, щоб йому помагали. І таких треба шанувати. Є люди, які бажають самотужки вибратися з найбільшої безодні. А є такі, що репетують при найменшій негоді, вимагають підтримки. Звідки тобі, хлопчиськові, знати всю глибінь психології дорослих? До кожної людини треба йти з великою любов’ю і добрим серцем. З таким, як у твого Стотисячного. Він не для показу дзвонив серед ночі — з великою вірою, що комусь потрібен його дзвін. А ти все робив навмисне, напоказ.

Вася мовчав, похмуро дивився у вікно. А що ж… Мама правду каже. Одне штукарство вийшло. Наче на сцені.

— Ідея чудова, — сказала мати. — Ти не викидай її. І людям помагай. І красу захищай. Тільки хай це стане щоденним твоїм прагненням. Життям. Подихом. А за те, що посуд вимив сам — спасибі.

Вася ліг у ліжко спокійний, вмиротворений. Крізь дрімоту прислухався до веселого сміху дівчат на вулиці, до шуму машин. Марилися йому гнівні очі Ніни, її стиснутий кулачок. Як вона розсердилася на нього! А він все, все їй прощає.