Олесь Бердник - Розбиваю громи

Повість

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА»

Київ — 1967

Малюнки В. КАЛУГИ

Яріла гроза.

Вона зненацька насіла — як це завжди буває в горах, — вихопилася зза верховини, заховала сонце, огорнула виднокіл. Щойно було ясно, тепло, ялиці та смереки стояли в голубому мареві, полонини пахтіли квітами, свіжо дихали травами. А за одну хвилину де все те й поділося!

Молочно-білий туман поповз по груні, потемніли ліси, наїжачились грізними зубцями, зникли за чорними хмарами верхів’я гір. А потім страшно грякнуло, розпанахало фіолетово-білою зміюкою небо, покотило долинами розгонисту громову луну. Здавалося, прорвалося небо.

Діти розгублено оглядалися — куди податися? Коли ж потоки зливи нагло впали з неба, за одну мить вимочивши їх до кісток, кинулись під захист столітньої ялиці. Скулилися під стовбуром, цокотіли зубами, злякано здригаючись, коли блискавиця вдаряла десь недалеко в скелю або високе дерево.

Гриць засунув руки між коліна, щоб зігрітися, біляве волосся облипло йому голову, з носа дзюрчав потічок дощу. Хлопець трусився, сердито поглядав на Васю, бурчав:

— А все через тебе! Підмовив! Важко було садити йому ялинки! А тепер що буде?

Вася зиркнув на товариша, в його великих чорних очах спалахнуло обурення.

— Я ж не тягнув тебе силою? Бач який! Тонкошкурий! Доки було добре — радів! А припекло — лаєшся!

— Мовчіть краще, — тихенько попросила Ніна, з острахом дивлячись на сіру стіну зливи. — Треба щось робити. А то ми простудимось. Та ще й загубимось.

— Не загубимось, — запевнив Вася.

— Хоробрий який, — пробурмотів Гриць, спльовуючи набік. — А ти знаєш, куди йти?

— Знайдемо.

— То, може, краще йти? — з надією запитала дівчинка.

Вася доглянув у її темно-сірі очі, підвівся.

— Справді, краще йти. Ходімо цією долиною — кудись вийдемо.

— Мудрець, — хмикнув Гриць. — «Кудись вийдемо…»

— Чого ти все бурчиш? — розсердилась Ніна.

— Це я бурчу? — розгнівався Гриць.

— А хто іще? — Ну й іди зі своїм Васьком!

— Ну й піду! Залишайся сам і скигли! Ходімо, Васю!

— Ходімо!

Вася вискочив з-під ялиці, дівчинка — за ним. Вони почали обережно спускатися вниз по схилу, перескакуючи через потоки води, що з шумом струмилися з гори, гнівно пінячись.

— Гей, заждіть!

Ніна оглянулись. Гриць вистрибом біг за ними. Дівчинка лукаво усміхнулася, обтерла долонею мокре обличчя.

— Чого тобі?

— Я з вами!

— А ти ж хотів мокнути під ялиною!

— Найшли дурня!

— Гаразд, — примирливо сказав Вася. — Киньмо сварки. Треба шукати дорогу. А то ж у таборі ґвалт!

Гроза не вщухала. Хмари стали ще похмурішими, а може, просто надходив вечір. Потемніло так, що не видно було за десять кроків. Тільки примарне сяйво блискавиць вихоплювало з того мороку скелі та дерева. Благенькі сандалії на ногах дітей розкисли, розповзлися.

Вася зупинився біля двох скель, що зійшлися верхів’ями, радісно скрикнув:

— Грицю, Нінко! Тут сухо, перечекаємо!

— Чого ми тут дождемося? — плаксиво запитав Гриць.

Дівчинка мовчки шаснула за Васею до схованки. Мигнула блискавиця, осяяла невелику печеру. Там було сиро і прохолодно, в кутку стрибало дві жаби.

— Ой! — злякано скрикнула Ніна. — Жаби!

— Вони не кусаються, — обізвався Вася.

Ніна викрутила спідничку, блузку, знову наділа. Присіла в куточку, зацокотіла зубами.

— Якби вогонь… Холодно!

— Хай твій мудрий Вася викреше з каменя, — єхидно кинув Гриць. — Він же все вміє! Він всюди хоче бути найрозумнішим! «Нащо нам садити ялинки? Ми підемо в гори, знайдемо заповітну печеру, а там — скарби Довбуша!» А що вийшло? Намокли, як кошенята! Та ще в таборі буде скандал! Та ще напишуть у школу, та догану перед строєм! О! Будуть тобі скарби Довбуша!

Вася мовчав. Не озивалася й Ніна.

А темрява густішала. Ховала в своїх неосяжних обіймах весь світ, змагалася в нещадному двобої з ярими блискавицями. І зненацька в той поєдинок вплівся дивний звук.

Він був настільки несподіваний, що діти спершу не звернули на нього уваги. Потім Вася насторожився, прислухався. Ніна вражено сказала:

— Ніби дзвін…

— Дзвін, — повторив ствердно Вася.

Крізь шум потоків і гуркіт грози справді долинав гук дзвону. Спочатку він був низький і тривожний — бам, бам, бам! Згодом обізвалися ще два голоси — вищі, гучніші— дзінь-бом! дзінь-бом! дзінь-бом! І ось уже сплелися вони в грайливому, бадьорому поєднанні, ніби кидаючи виклик грозі, — бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!