Джонатан Свіфт: Мандри Лемюеля Гуллівера

Олександр Терех

Автор оповідає дещо про себе та про свою родину, про перші спонуки до мандрівництва. Його корабель розбивається і він, рятуючи собі життя, кидається в хвилі, пливе й виходить на берег у країні ліліпутів. Його беруть у полон і привозять до столиці.

мого батька був невеликий маєток у Ноттінгемширі. З п'ятьох його синів я народився третім. На чотирнадцятому році мене віддали до коледжу в Кембріджі[1]. Там я пробув три роки і вчився дуже старанно. Та в батька, чоловіка небагатого, не стало коштів тримати мене там довше. Тому через три роки мені довелося піти в науку до видатного лондонського хірурга містера Бетса[2], у якого я вчився чотири роки. Вряди-годи батько присилав мені трохи грошей, і я витрачав їх на книжки з мореплавства та пов'язаних із ним галузей математики, бо весь час мріяв стати моряком і вірив, що рано чи пізно, а мені пощастить здійснити цю мрію. Скінчивши навчання в містера Бетса, я приїхав до батька і дістав од нього, дядька Джона й декого з родичів сорок фунтів стерлінгів готівкою та ще й обіцянку давати тридцять фунтів щороку на моє утримання в Лейдені[3]. Там я протягом двох років і семи місяців вивчав природознавство, бо знав, що воно стане мені в пригоді під час майбутніх подорожей.

Повернувшися з Лейдена додому, я за рекомендацією мого доброго патрона, містера Бетса, найнявся на корабель «Ластівка», що ним командував капітан Абрагам Пеннел. Я проплавав на цьому судні три з половиною роки і побував за той час у Леванті[4] та в інших краях. Повернувшись до Англії, я вирішив улаштуватися в Лондоні. До цього заохочував мене мін патрон, містер Бетс, що порекомендував мене багатьом своїм пацієнтам. Я найняв частину невеликого будинку на вулиці Олд-Джюрі, за порадою друзів одружився з міс Мері Бертон — другою дочкою містера Едмунда Бертона, власника панчішної крамниці на Ньюгетській вулиці. Бертон дав за дочкою чотириста фунтів посагу.

Через два роки мін добрий патрон Бетс помер, а що приятелів у мене було небагато, то й практика моя почала підупадати, бо сумління не дозволяло мені наслідувати нечесні вчинки інших лікарів і дурити пацієнтів. Отож, порадившися з дружиною та де з ким із знайомих, я вирішив знову податись у море. Цілих шість років я прослужив лікарем на двох кораблях, не раз одвідавши Індію та Вест-Індію, і трохи поліпшив добробут родини. На дозвіллі я читав твори найкращих сучасних і давніх авторів, а буваючи на березі, приглядався до побуту та звичаїв людей і водночас вивчав чужоземні мови, до яких мав великий хист, бо у мене була добра пам'ять.

Остання подорож моя була не дуже щаслива, та й відчував я, що море вже втомило мене, а тому вирішив залишитись удома з дружиною та дітьми. З вулиці Олд-Джюрі я перебрався в Феттер-Лейн, а звідти в Уоппінг, де сподівався мати практику серед моряків. Та сподіванки мої не справдилися. Три роки чекав я, що мої справи покращають, але врешті мусив прийняти вигідну пропозицію капітана Вільяма Прічарда — власника судна «Антилопа», що виряджалось у південні моря.

Ми відпливли з Брістоля 4 травня 1699 року, і спочатку наша подорож минала досить спокійно. Та коли ми вже прямували до Індії, нас захопив страшний шторм і відніс на північний захід до Ван-Діменової землі[5] — аж до тридцятого градуса й двох мінут південної широти, як ми довідалися з вимірів. Двадцять наших матросів померли від надміру тяжкої роботи та поганого харчу, а решта зовсім знесиліли.

П'ятого листопада (коли в тих широтах починається літо) в густий туман дозорець помітив скелю, що виступала з води всього за півкабельтова[6] від нас. Сильний вітер гнав нас просто на неї. За мить корабель налетів на скелю й розбився. Шістьом з екіпажу, і мені в тому числі, пощастило спустити на воду човен і відпливти на безпечну відстань від корабля та скелі. Ми гребли, гадаю, зо три милі, доки знемоглися зовсім, бо були виснажені роботою ще на кораблі. Далі ми пустилися на волю хвиль, і за півгодини шквал з півночі перекинув наш човен. Що сталося з моїми товаришами в човні й з тими, котрі допливли до скелі або залишились на судні, — сказати не можу, але гадаю, що всі вони загинули.